Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 183

Славко схвильовано зітхнув. Чому в оці квіточки він побачив такі видіння?

— Чи знайоме тобі, хлопчику, те, що я показала? — запитала вона.

— Так, люба квіточко. Це — наша казка…

— Тоді не питай мене, — звідки я. Прощавай! Вона махнула пелюстками і піднялася в небо. Славко аж хитнувся за нею, простягнув руки вслід.

— Зажди, зажди! Ми ж так мало були з тобою! Я ще не намилувався на тебе!

— Казка приходить несподівано і зникає так само, — засміялася квіточка, блакитним вогником зникаючи між деревами.

— Я ще побачу тебе? — тривожно гукнув Славко.

— Підеш — знайдеш! Глянеш — побачиш! — пролунало над лісом.

Хлопець повертався додому задумливий і сумно-щасливий. Баба про щось запитала його — він не почув. Мати гримнула — Славко не відповів. Машинально сьорбав те, що баба поставила йому під ніс, дивився невидючим поглядом десь перед собою.

— Чи не зурочено тебе? — заклопотано озвалася баба Оришка, мацаючи долонею онукове чоло. — Якийсь сам не свій став. Ходиш десь вечорами. Де це ти цілий день ходив аж до смерку? Мо’, знову дива якогось шукаєш?

— У лісі був, — неохоче відповів онук.

— Я ж казав, — іронічно мовив батько, присолюючи кусень хліба і натираючи його часником. — Впали ті небесні камені нам на голову, а тепер треба до хлопця лікаря визивати.

— Не треба мені лікаря! — буркнув Славко.

— Авжеж не треба, — згодився батько. — Я сам полікую. Скину очкура та припарки поставлю, тоді твої вигадки як рукою зніме.

— Таке скажеш, — виступила баба не захист онука. — Хіба хлопець що вдіяв? Щось таке з ним трапилося, хіба він винен? По очах бачу — щось стрілося йому в Чортовій Долині. Еге ж?

— Правда, — видихнув хлопець. — Бачив…

— Що ж ти там бачив? — недовірливо запитала мати, косуючи оком на сина.

— Квіточку…

— Яку ще там квіточку?

— Чарівну. Таку, якої ще ніхто не бачив. Світиться вона, має три пелюсточки і літає, — випалив хлопець одним духом.

— Збожеволів, — вражено озвався батько. — Точно збожеволів! Де ж це бачено — квіточка сама собою літає?

— Правду кажу, — крикнув Славко.

— Не свари дитину, — глипнула на діда баба Оришка. — Він диво бачив.

— І ви туди ж…

— І я. Бо знаю, що така квіточка є…

— Правда, бабо? — зрадів Славко і кинувся до неї. Баба обняла онука за шию і пригорнула.

— Правда, синку. То ти бачив справжній чудо-цвіт. Він ще сильніший від квітки папороті.

— Чудо-цвіт?

— Атож!

— Що старе, що мале, — докірливо зітхнув батько, облизуючи після борщу дерев’яну ложку. — Ну, хай тішиться, аби не захворіло…

— То щастя, що онучок побачив диво, — мовила баба, радо усміхаючись. — Не всякому це дається. Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути…

— Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками…

Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.

— Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.

— Од чого, бабо?

— Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається.