Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 177

— Аякже! — захіхікав Прі. Йому було незручно, він хотів виправдатись. — Ми ж хотіли як краще!

— Щоб було краще — не треба кидати товариша в біді. Од тебе, Лійочко, я такого не чекав!

— Ми не кидали! — одрізала Ліна. — Це ти нас кинув! Дременув світ за очі, в гущавину. А ми потім блукали по всій Карані…

— Я ще й винен!

— А хто ж? Та хай буде. Я вже не гніваюся Ти щось знайшов чи ні? Га?

— А хіба що?

— Максим Іванович жде! Дехто вже повернувся. Чекають нас. То як — ти бачив щось? Чи ні?

— Може, й бачив, а може, й ні, — загадково сказав Славко, прямуючи до хати.

— Не мороч голову, — заскакуючи поперед нього, защебетала дівчина. — Кажи правду!

— Дай зайти до хати. Бабі покажуся. А тоді — до школи гайнемо…

Баба Оришка напала на Славка, батько докоряв йому хвилин з десять, доки син сидів за столом і наминав із череп’яної миски густий запашний борщ.

— Чого тебе понесло у ті вирви самого, куди люди й не потикаються? Геройство своє виставляєш чи, може, дикому кабанові на зуб закортіло потрапити? Де ж це бачено — вночі бродити по Чортовій Долині? Якого дурня там шукав?

— Та боліда ж, — озвалася від порога Ліна. — Нас Максим Іванович відрядив. Впало щось там. От ми й думали знайти!..

— Погибелі на свою голову ви шукаєте, — буркотіла баба Оришка.

— Шалапутні якісь діти, і на ланцюгу їх не втримаєш біля хати. Ну, ти хоч знайшов там що-небудь?

— Грибів бачив багато, — удавано серйозно сказав Славко. — Білих. Треба буде сходити, щоб на зиму насушити…

— Ич, капосний халамидник, — похитала головою баба. — Я його про одне, а він про інше! Я тебе питаю, чи впало там щось, чи ні? Є знак?

— Може, що й упало, — зітхнув хлопець. Він встав з-за столу, попрямував до дверей.

— Куди ж ти?

— Та до школи ж. Максим Іванович жде. Треба доповісти…

— То впало ж чи ні?

— Дивлячись що, — сказав онук. — Треба шукати. А може, інші учні щось знайшли…

— От іродів син, — навздогін кинула йому баба, — як в’юн крутиться, не хоче говорити!

Славко з товаришами вийшов з хати. Разом вони попрямували до школи. Дорогою він мовчав, на прискіпливі запитання Ліни та Онопрія не відповідав.

Максим Іванович чекав їх в шкільній обсерваторії біля телескопа. Купол був розсунутий, над головою густо зоріло вогнисте небо. Учитель почув кроки учнів, одвів погляд від окуляра, побачивши Славка з друзями, привітно кивнув. Звівся і застукотів протезом назустріч.

— Ну що? Може, хоч ти щось бачив? Інші вже повернулися, ніде ні знаку. Є якась яма?

— Нема ями, — сказав Славко, відчуваючи полегкість. Йому було страшно брехати вчителеві, краще відповідати на його запитання. — Ні великої, ні маленької ями я не бачив…

— Може, попалене десь помітив?

— Нема й знаку якоїсь пожежі…

— Може, дим чи запах згарища?

— Нічого такого не чутно було. Правда ж, Ліночка?

— Не бачили, не чули, — радо запевнила дівчинка, вдячно глянувши на Славка.

— Гм, — сумно мугикнув Максим Іванович, з-під примружених брів дивлячись на Славка. — А я на тебе сподівався. По-моєму, саме там, біля Чортової Долини впало…

Славко опустив погляд долу, мовчав. Як йому вийти з дурного становища, як не брехати і залишитись чесним перед старим учителем?