Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 176

«Зажди, не так просто. Ти теж людина і заснеш, як тільки уступиш до палацу. Скажи, чи не побоїшся умерти в цій своїй подобі, щоб воскреснути у вічній, невразливій?»

«Не побоюся!»

Веде його баба-яга до вогненного озера, наказує стрибати в полум’яну воду. Стрибнув юний лицар у озеро, пірнув у полум’я, виринув прекрасним і сильним. Попрощався з бабою-ягою, подякував їй за поміч велику.

Дістався до палацу. Бачить: люди стоять, лежать хто де — і всі сплять. А у палаці — на кришталевому підвищенні — царівна. Білолиця, чорноброва, а на голові у неї — віночок з квіток, і руса коса спадає на груди. І вбрана та красуня у сукню вишиту, а візерунки на ній такі, ніби живі. Глядь — а біля царівни стріла стримить! Та, яку лицар послав у широкий світ…

Зрадів юнак. Ось де його суджена! Кращої в цілім світі не знайдеш! Та перепинив шлях лицареві чорний чаклун. Намірився вбити а чи приспати героя. Не побоявся юнак. Схопив стрілу, поклав на тятиву, натягнув. Задзвеніла стріла загартована, впав лютий ворог.

Підійшов лицар до царівни і поцілував її. І одразу воскресло все довкола — дерева, звірі, хмаринки, вогонь. І встала царівна, побачила свого судженого, зраділа…

Замовк Славко. Очі у баби усміхнені, а біля вуст — скорботна зморшка. Вона слухає казку тривожно, насторожено. Тихо завмер на коліні в неї блакитний клубочок.

— Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику, — мовила баба. — Ти той, кого ми чекали…

— Не збагну…

— Я ж казала — зажди. Май терпіння…

Клубочок стрибнув з бабиного коліна, майнув над головою Славка, торкнувся його скроні. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба всміхнулася.

— То Нанті дякує тобі. Дуже гарна казка. А тепер — пора, тобі вже треба йти додому…

Злипалися повіки. Отак би лягти на зелений килим і заснути. Хороше, затишно. Вогняний клубочок ліг би поруч і муркотів колискову пісеньку.

— Прощавай, хлопчику, — мовила баба. — Дякую тобі за казку…

Вона схилилася над Славком, поклала суху руку на його чоло:

— Заплющ очі.

Він покірно виконав її веління. Щось зашуміло, дихнуло холодом. Десь загавкали собаки.

Славко розплющив очі, здивувався.

Перед ним бовванів тин, перелаз, великі голови соняшників на городі, в темному небі хиталися верхів’я дерев, а трохи далі сяяли вікна дідової хати — лісової сторожки.

З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? А може, привиділося? І нічого не було? Обмарило, поводило його по Карані… Розповісти Максиму Йвановичу? Не можна. Поки що… А до Чортової Долини він знову навідається. Не забути йому вогняного клубочка, милої хатки, привітної ветхої бабусі з молодими ласкавими очима…

СУМНІВИ

Не встиг Славко переступити перелазу, як до нього з-за сосни кинулися Прі з Ліною. Дівчина торсала його за руку, зазирала в обличчя, удавано сердилася.

— Я так переживала за тебе, так переживала! І баба хвилюється, і батько!

— Уже встигли розбазікати? — бовкнув Славко.