Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 152

— Люди! Для Витича настала важлива пора! Віднині наш цар, пресвітлий володар Горевій, став богом Світовидом. Він — невмирущий!

— Бреши! — здивовано озвався хтось з юрби. — Для забави ти нас зібрав, чи що?

Люди засміялися. Над майданом поплив недобрий шум.

— Тихо! — грізно загукав радник. — Не для жартів бесідую нині з вами. Доля Витича рішається, люди! Цар Горевій прийняв питво невмирущості, й віднині його розум — то розум Світовида! Лише тіло тут — погляньте!

Впала чорна запона. Витичці охнули. На престолі лежав пишно вбраний цар. На плечах спадала розкішна хутряна мантія, на голові поблискував золотий вінець. Очі володаря були скляні й непорушні, дивилися в простір байдуже та гордовито.

— Мертвий, — прошепотів якийсь дід.

— Живий! — заперечив радник. — Підступіть, торкніться тіла. Серце б’ється, тіло тепле. Наш цар, люди, став невмирущим! Мені він передав свою державу, звелів правити. Страшну ціну заплатив Горевій за безсмертя: кров царівни Миросі!

— Це злодійство, людоньки! — заголосила стара баба в юрмі. — Ох, горенько наше! Та куди ж вони поділи ясочку любую, Миросю нашу веселеньку?

Натовп захвилювався, загомонів, зловісно колихнулася лава дружинників. Печерун скочив на ґанок, грізно крикнув:

— Годі галасувати, дурні смерди! Радіти треба, а ви верещите, мов коти навесні! Для вашого блага цар вирішив стати невмирущим! Щоб осягнути під свою руку всі землі чужинецькі! Витич стане престольним городищем незміряних країв. Чуєте? Ваші діти забудуть про голод і нестатки. Наші дружини пройдуть до краю землі, і пожежі чужинецьких поселень осяють їхні дороги. Ви станете володарями небачених скарбів, витицькі вої! Слава, слава нашим воям! Слава!

— Слава! — несміливо підхопили воєводи, а за ними почали кричати й дружинники: — Слава!

— Невмирущий цар щоденно буде перед вашими очима, — вів далі Печерун, впевнено дивлячись на принишклу юрму. — Я сповіщатиму вам його таємні накази. А нині, щоб достойно відсвяткувати невмирущість володаря, відкрийте царські льохи! Пийте, витичці, гуляйте! Хай радіє цар Горевій у краю Світовида!

Майдан клекотів від тривожного гомону, і сонце сходило над лівобережним лісом червоне, зловісне, а чорне птаство кружляло довкола Витича, віщуючи щось недобре…

Дума п’ята

ЗОРЯНІ СИНИ

НЕВИДИМА ДОЛИНА

Троє людей в чорному, з закритими обличчями вивели Зореслава з похмурого городища, дали знак його товаришам, провели всіх до берега ріки, де кипів водокрут, і залишили їх там. За мить вони зникли, ніби їх і не було. Вітрограй і Дуб завважили, що Зореслав якийсь розгублений, тривожний, не такий, як завше: обличчя поблідло, в очах гніздилася туга.

— Що з тобою? — запитав Вітрограй.

— Туман в голові, — прошепотів яровит, наморщивши чоло. — Підземелля… кумир богині… у неї черепи людські…

— Черепи? — здивувався Дуб.

— Атож. Багато черепів… А в лобі — червоне око, воно світиться вогнем. А потім…

Юнак потер чоло рукою, ніби намагався визволити щось призабуте з полону безпам’яті, розгублено глянув на друзів.