Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 150

— Будь певний.

Дружинники виросли біля дверей. Печерун шепнув їм кілька слів. Вої перезирнулися, проте не рухалися з місця. Радник гримнув:

— Чому стоїте? Не збагнули?

— Та йдемо вже, — якимсь чужим голосом одвітив вусатий дружинник. — Тільки де ж її шукати? Вона гуляє з дівчатами…

— Покличте. Скажіть — воля царева. Поспішайте!

Вої вийшли. В покоях попливла могильна тиша. У віконниці стукав вітер, і Горевій мерзлякувато щулився від тих ударів. Відьма посеред покоїв розіклала своє начиння, витягла з торби корінці, трави, горщечки, бронзову таріль. Розпалила невеличкий вогонь, щось вкинула у високу череп’яну пляшку, звідти поплив чорно-сизий димок, паморочливою хвилею оповив покій. Цар скулився під ведмежою шкурою, цокотів зубами, зацьковано позираючи на відьму.

— Йдуть, — тривожно мовив Печерун.

До покоїв ступили дружинники. Вусатий чатовий — блідий, аж зелений — підступив до ліжка, простягнув цареві срібний келих, в якому парувала багряна рідина.

— Маєш, царю, кров Зорулину, — глухо мовив він.

— Віддай їй, — нажахано скрикнув цар.

— Давай сюди, — сказала відьма. — А тепер, царю, ще одне…

— Чого тобі ще?..

— Треба ще крові рідної…

— Що ти верзеш? — помертвілими вустами пробурмотів цар.

— Те, що чув. Дай мені ще крові доньки твоєї…

— О Перуне! Ти збожеволіла?

— Пізно стогнати. Ти обрав невмирущість. Пролилася кров. Якщо зупинишся — вона впаде на тебе… і ти вмреш наглою смертю…

— І не можна інакше? — простогнав Горевій.

— Можна, — глумливо одвітила відьма, піднявши над вогнем келих з кров’ю. Струмочок полився у горщик, червона пара оповила бабу. — Є інший шлях, царю. Ти вмреш, житиме донька, стане царицею…

— Я хочу жити, — белькотів Горевій. — Хочу побачити, як моє царство опанує всю землю…

— Поспішай же. Час темної сили минає. Скоро заспівають перші півні, і тоді буде пізно. Ти згинеш…

— Думай про долю царства, — шепнув Печерун.

— Роби, що вона сказала, — схлипнув цар. — Боже, що я дію?

Радник дав знак воям, вивів їх за двері. Відьма заспокійливо торкнулася царевого плеча.

— Не страхайся, царю. Невмирущий не відає жалю…

Повзли тягучі, давлючі хвилини. Чаклунський вогник чадів їдучою імлою, п’янив душу. Тривожно метушився біля дверей радник, виглядав у сіни, прислухався. Нарешті надійшли до покоїв дружинники, подали відьмі ще один келих. Баба злила кров з обох посудин в один горщик, хлюпнула на вогонь. Багаття криваво запломеніло.

— Що вона… казала? — помертвілим голосом запитав цар.

— Спала, — понуро відповів дружинник.

— Спала… — прошепотів Горевій, божевільно оглядаючись. — Відьмо, ти скоро?

— Питво готове! — Відьма подала келих. — Пий, царю!

— Жахливий трунок, — прошепотів Горевій, тримаючи посудину в тремтячих руках. — Та я… хотів цього. Віднині нема у мене жалю. Я найдорожче вбив. Тепер все можна! Ха-ха! Все можна. Пекучий твій трунок, відьмо! Ух, пекучий!

Він випив келих одним духом, відкинув геть і схопився за груди.

— Світ затуманило! Я вмираю… Де я? Що зі мною? До-о-оню…

Він впав на ліжко, витягнувся і завмер. Печерун підступив до царя, заглянув в обличчя, непевно запитав: