Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 101

— Коренем буде, — сказала щаслива мати. — Породить буйне дерево славного роду…

— Хай так, — згодився суворий Вогнедуб, — щоб не став перекотиполем, щоб не покинув рідної землиці напризволяще…

Не минуло марно слово батьків.

В силі й моці зростав Корінь, наливався здоров’ям. Вже в дев’ять літ боров усіх товаришів у родинному селищі, шалено ганяв верхи на лютому жеребцеві, розгойдувався на верхів’ях високих дубів, перепливав туди й сюди буйну словутинську течію.

Селище лежало в правічному лісі понад рікою, а на лівому березі синіли непролазні чагарі й болота, переповнені гаддям, медведями й силою-силенною птаства. А трохи вище від селища, на високому вигорбі, стояло прадавнє городище, витикане грубезними дубовими палями, котре називалося Витичем. Там жили ковалі, розмаїті ремісники — від шевців до золотоковачів, від оружників до кожум’яків. У святкові дні — чи то на Купала, чи в щедрі зимові тижні, чи в Перунів день або на Веснограя — збирався люд з усіх усюд до Витича, віз, хто що мав, на ярмарок, щоб показати своє твориво та подивитися чуже, щоб віддати дещицю від праці своєї на землі чи в лісі, чи, може, від бортництва або полювання та добути товару для потреби свого роду-племені. А треба було ой як багато! Жінкам бажалося оксамитів та шовків заморських, намиста бурштинового або коралового, вишиванок бісерних, стрічок мерехтливих; а дівчатам — то вже й годі казати — батьки не мали б спокою, аби повернулися з торговища витицького без гостинців та дарунків. А хлопці вимагали бронзи візантійської для стріл, кольчуг дрібнотканих з тонкого дроту, легких у поході, мечів двосічних гарту тужавого, збруї для коней бойових, бо ж все те потрібне було щоднини: не залишали в спокої селищ слов’янських, яровитських наїзники східні, степові та й володарі гірські з заходу тривожили часто, грабували, забираючи в полон юнаків, жінок та дівчат, а то й залишаючи свої кості попід грізними городищами.

Одного разу налетіла зі сходу, зашумувала хвиля чужинецьких воїв. Були вони дикі, безжальні, шалені. Чорні очі у вузьких щілинах повік світилися мужністю й жорстокістю, на широких бронзових лицях ніколи не з’являлася усмішка. Кінь, меч, аркан, праща, лук зі стрілами та волохата накидка — більше нічого не було у володінні кожного напасника. їжу вони забирали у поневолених, полону не визнавали, всіх рубали до ноги — від малого до старого, залишали самих юнаків, щоб поповнити своє військо, і то лише в разі беззастережної згоди зректися себе і прийняти закон вічного нищення й походу. Що їх вело, куди, навіщо — цього не відали й вони самі, як не знає стріла, куди спрямувала її могутня рука воїна…

Димні знаки попередили яровитів про напад, дружини воїв згуртувалися за дерев’яними заборолами Витича, та на цей раз не допомогло городище, ані стріли, ані мужність захисників. Вороги лізли на стіни, мов дикі коти, нехтуючи життям, зневажаючи смерть, рубалися з яровитами люто, бризкаючи жовтою слиною, і, навіть конаючи в смертельних судомах, скреготали зубами, спопеляючи ненависними поглядами своїх супротивників.