Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 100

Не плакав за любим учителем молодий Боян. Поцілував у зів’ялі вуста, заспівав над ним величальну пісню. Слухали її хащі предковічного лісу, примовклі птахи, плин ріки. Цілий день копав співець яму на кручі піщаній, встеляв її м’якою травицею, запашним чебрецем. Висік вогонь кресалом, запалив жертовний ялівець, що його мав у торбині, побажав щасливої путі Боянові у краю Яр-Дива, а тоді, приклавши тіло лапатими віттями хвої, загорнув останній притулок наставника піском. Другого дня збирав каміння над Бугом, зносив докупи, викладав височеньку могилу. Славетні гусли молодий Боян поклав на верхів’ї, щоб знали перехожі, хто похований у сирій землиці.

Третього дня після смерті старого співця рушив Боян у безконечні мандри. І покотилася разом з ним слава. Від городища до городища. Від села до села.

Дістався-таки він словутинської твердині за порогами. Щиро вітали бойові лицарі мужнього побратима. Оповів він їм про страшний герць у горах, про загибель Горипала, про люту помсту гірського володаря, про заповіт Тайно-Дива. Ходив Боян з воями у походи, звідав грози, буревії, січу й голод. Перетнув землі слов’янські з краю в край та не раз і не два…

Промайнули хуткоплинні літа. І стало ім’я співця таке ж невіддільне від життя народу, як схід сонця, як спів пташок, дитячий сміх, як прихід щорічний веселої весни або щедрих жнив. Як не могли уявити люди, що колись погасне колесо Яр-Дива або висохне повноводий Словута, чи не прилетять священні лелеки з південних країв після зими, так не могли вони мислити себе без дум Боянових, без його приповідок, приказок, без його сумовитих а чи буйно-веселих пісень, без його іронічних або чаклунських казок, що їх щедро він дарував дідам і бабусям, а вже вони шепотіли їх в запічку онукам та дітям — на радість, на щастя, на дужість народну…

Так співцеві сповнилося сімдесят літ. А може, й більше, хто про те знає? Бо на вид можна дати людині півста, а в душі його вже прокотилися віки. Хіба рідко так буває?

І ось тут починається наша казка. Ба ні, не починається, а лише передається далі, у повноплинність буття, бо як вічно живі Бояни, так і казка — хіба вона може умерти?..

Дума друга

ЩО У СВІТІ НАЙГАРЯЧІШЕ?

КОРІНЬ

Добре ім’я дали батьки дитині. Правічне, надійне. В зоряну пору народився син у родині Вогнедуба, коли духи пітьми втікають до своїх підземних криївок, а півні віщують передсвітання. Саме тоді прокидається Мати-Земля з дрімоти чутливої, щоб нагодувати безліч дітей своїх — дерев, трав і квітів, молоком весняних соків, що туманами парують над урочищами, лісами й полями слов’янського краю.