Читать «Пентакль: Збірка» онлайн - страница 11

За весь день дзвіночок жодного разу не дзенькнув. Домашні і не помітили, що він в Омелька за пазухою.

Увечері хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотів «Отче наш» разів сто і

ще стільки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І відразу ж виявився в коричнувато-сірому тумані, біля воріт батьківського двору.

І баба на кобилі була зовсім поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг відскочити, вивернутися.

— Що ж ти тікаєш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? — загугнявила баба. — Зразу зі мною підеш — тобі ж краще, дурнику. Солоденько буде…

Дзвіночок на шиї здавався важким, утричі, учетверо важчим, ніж учора. Омелько повернувся і побрів, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не відставала. Вершниця бурмотіла незрозумілі слова, вони здоганяли хлопця в спину і чіплялися за шкіру, ніби тоненькими гачками, тягли назад. Від того бурмотіння пропадала воля; дзвіночок тягнувся до землі, ремінець тріскотів, готовий розірватися. Але найстрашніше — дзвіночок німів. Від «дінь-дінь-дінь» спершу залишилося «дінь-дінь», потім просто «дінь… дінь…», а потім дзвіночок замовк, і Омелька відразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.

— Ох ти, мій хлопчику, — бурмотіла баба. — Ну йди ж. Іди зі мною…

Омелько тряс дзвіночком. Але той мовчав; тільки коли бабина кощава рука майже зовсім стиснулася на його плечі, дзвіночок видав хрипкий брязкіт, і баба з прокляттями відсахнулася.

Омелько кинувся до урвища. Він уже міг бачити його дуже добре — земля скраю пішла тріщинами, жмути трави нависали над прірвою кошлато, як дідові брови.

Спогад про діда подвоїв сили, дзвіночок знову задзвонив, і Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг він подумати. А, може, над якоюсь іншою річкою…

Кінські копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Від жаху Омелько ледве не упустив дзвіночок, оглянувся — і побачив бабине обличчя прямо над собою, сиві патли майже торкалися його чола…

Проспівав півень.

* * *

Удень була гроза. Дощ періщив, маленька Оксанка сміливо бігала по калюжах, а мати заганяла її в хату. Страшні колінця витинала на небі блискавка, грім бив так, що хотілося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнівався за щось святий Ілля…

Омелько знав, за що він прогнівався.

Зранку німець устиг обійти ще кілька дворів, і в одному — Омелько знав точно — його картуз упізнали. Це був двір Леськових батьків; Омелько не знав, чи зумів Лесько стриматися, побачивши німцеву знахідку, бо то був хитрий і підленький хлопець: з його сталося б і проговоритись, ніби ненароком, відплатити Омелькові, що сміявся колись над ним…

Омелько сам не розумів, як дожив до вечора. Але вечір прийшов, а німець так і не з’явився. Дзвіночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.

Не раз і не два Омелько, ніби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч — сад, а ліворуч — вулиця, трохи далі — будинок дядька Петра. Не було ніякої стежини і ніякого урвища, і дзвіночок на шиї не дзвонив. Беріг, видно, сили для останнього іспиту.