Читать «Пентакль: Збірка» онлайн - страница 10

Нікого — ні чоловічка. Ні звуку — навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.

А під бабою — кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина — череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.

— А ну, дитятко, — озивається баба, — ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?

Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.

— Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.

Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…

Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:

— Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.

В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…

Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік — від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині — урвище…

— Зажди, дитино… Зажди, перегодь…

Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад — до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…

Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.

Розплющив очі.

Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…

Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.

* * *

Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші — що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.

— А твій картуз де? — запитав брат Семен ніби між іншим.

— У коморі, — відповів Омелько, не моргнувши й оком. — Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!

Семен розреготався:

— Ну так… Там же чорти… Хоча поліз адже хтось, інакше звідкіля там картузу взятися, га?

— Ти його бачив, того картуза? — запитав Омелько з усією можливою зневагою. — Дівки, може, і брешуть!

Варка трохи образилася.

Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до діда, але як на гріх, йому постійно дошкуляли дорученнями. Зроби і це, і те, принеси і віднеси, полагодь, помий, склади — Омелько вертівся як веретено, ні хвилинки не маючи вільної. А ще пам’ятав слова діда: допомагай, не ухиляйся від роботи. Може, і зарахується ретельність? Голоснішим стане дзвіночок?