Читать «З ДНІПРА НА ДУНАЙ» онлайн - страница 2

палахнув войовничим запалом.

- Воювати татарів?! - скрикнув він у відповідь. - Та я сам-один

усю ту погань звоюю, аби мені шабля!

I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець

підняв угору свій кулак.

Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко

розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких

грудей вибухнув регіт, - такий голосний регіт, що його, мабуть, чути

було аж у плавні за Підпільною. На той регіт з паланки вийшов

навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.

- Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? - питав

далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.

- Накладу й турчинові! - сміло, завзято й упевнено відповів

хлопець. - Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б

юшкою!

Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:

- Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає

щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких

соколят!

- Коли б же й було по твоєму слові! - одповів Калнишевський, сівши

в холодочку.

- Ну, молодець! - казав далі полковник до Гната. - З тебе добрий

козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку,

нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.

По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме

- чингал та пістоль.

Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її

розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними

блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом.

Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що

кращої вже й зробити не можна.

Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його

мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.

- А шабля ж де? - спитав він.

- Ого! - знову засміявся Порохня. - Вже й шаблі схотів! До шаблі,

хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як

дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так

тоді тобі й шаблю дамо.

Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй

шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла,

запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого

Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє

військо на війну.

Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки

десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й

взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з

образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь

заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти

пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.

- Не плач, малий! - умовляв Василя брат Петро. - Твоє від тебе не

втече - ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!

Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав