Читать «З ДНІПРА НА ДУНАЙ» онлайн - страница 5

Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий

військом, - на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те

квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося

щільніше докупи й наближалося до Січі...

То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі

красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь

догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була

блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків

високо держали бунчук та білу військову корогву.

Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні

повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі,

немов кривава річка до моря.

За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а

ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.

Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з

куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто

тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке

товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.

Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже

по окопах знову почали стріляти з гармат.

- Байдаки вертаються з товариством! - загомоніли козаки.

Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь

прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.

Він поспішався недаремно - те, що він побачив з дзвіниці, не

забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки

Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними

жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку

здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та

красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами

плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена

червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе

хлопцеві очі.

Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у

ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так

багато було тих байдаків.

«Ще б то не звоювати запорожцям турків! - подумав хлопець.- Та з

такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!»

Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.

- Гарно й конем по степах козакувати, - сказав він далі сам до

себе, - а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в

Чорне море, так ще миліше!

У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То

січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того,

що повернулося військо.

Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.

«До козаків!.. Шукати братів!..»

А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.

- Куди це ти так простягся, Василю? - почув він біля себе поклик,

і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і