Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 56

Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.

І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.

***

— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.

Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.