Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 37

Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.

— Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?

— Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.

— Ви її, е-ее, позичили?

— Саме так, ми її поцупили.

— Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!

Гріф Реморс підхопився з місця, що змусило мене мляво збентежитися долею колеги, та майже відразу й сів, з гіркотою в очах розглядаючи мою особу. Це вже змусило мене більш інтенсивно збентежитися власною долею.

— Так, ну добре. Впишемо тут, — Редактор взяв червоне перо аби зробити корективи в тексті, -“побутують чутки”, “говорять, що” та “як повідомляють надійні джерела”. Це позбавить статтю відчуття пошлої достовірності, несумісної, відзнач, несумісної з особистою безпекою. Знаєш, був один такий герой у давні часи, не пам’ятаю прізвища, дуже був допитливий, та й побазікати не проти. Так він колись побачив голу Правду — це така була в античності богиня, — а вона потім йому очі видлубала. От побачиш, так це просто не минеться.

Не минулося це відразу ж, на наступний день. Зраночку до відділу влетів розпашілий Нінкомпуп, потрясаючи в повітрі імпровізованою зброєю масового ураження — шматком щирої, мов пропаганда, жовто-бульварної газетки “Вісник пантеону”.

— Ось, дивіться, що покритчині діти понаписували! Он як, курви зальотні, накропали! От покидьки недодрані!

— Що, Нінка?! — я підхопився з місця, утворивши недоладним рухом торнадо зі стільців, паперів та письмового приладдя.

— Ось! — він гнівно жбурнув в мене газетою і впав у крісло навпроти стола Гріфа Реморса. Той підняв одну брову і скептично усміхнувся.

— Що, зовсім малахольний? Чи лише трохи охрінів, хлопче? Чого б ото я вдирався до відділу, репетуючи, відзнач, мов квочка на зносях?

— Так оці, з “віника” написали про парламентарів, які потруїлися у “мандатій втісі”…

— Нінка! — вискнула Ешлі, відриваючись від купи знімків, які відстріляла звідучора на своєму “маузері”, — я ж тебе ніжно просила, палко благала та довго і нудно пояснювала, що деякі солоні слівця слід вживати тільки під пиво, і то у вільний час.

— Ги-ги, — щиросердно вибачився Нінкомпуп, — Так от, написали, шкури продажні, що “голоси”, цілком у відповідності до чинного законодавства, нажерлися алкогольних напоїв, що викликало у них цілком легальну “алергічну реакцію”. А щодо наших закидів з приводу амфікорумпінів, то це, бачте, є продуктом “незрілої мізантропії на ґрунті безпідставних наклепів окремих аматорів від журналістики”.

— Ось ви хто, — втішилася Ешлі, — А я вам скільки пояснювала? Все не вірять, поки не прочитають чорним по білому.

— Люба моя, — це мовив я, розвертаючись до неї, — Як можна вірити покидькам з “віника”? Це все одно, що брати консультації з розробки корпоративного іміджу у макаки. А свою позицію щодо нас ти переглянь: ми ще доведемо свою звитягу і професійність. Нінка! Пішли бити морди!