Читать «Химерне місто Дрободан» онлайн - страница 33

— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!

— Але ж Редактор…

— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?

— До лікарні?

— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!

Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.

***

Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.

— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.

— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?

— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.

— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.

— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?

— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!

Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.

— Нінка, зроби як було, — попрохав я, — надто вже страшно. Це ж хто?

— Професійний коронер-паталогоанатом, — ображеним голосом, який звучав досить неприродно в устах жаского типа, повідомив мій колега, — Що, не схоже? Я ж так старався!

— Та схоже, навіть занадто. Тільки такий патологоанатом, напевне, просто кохається у своїй справі. Я от думаю, може, ти даремно пов’язав свою долю з Редакцією, такий талант пропадає!

— А, йди ти! Ну добре, рушаймо.

— Е, стоп, а я?

— Ти? — обернувся Нінка, — Та в тебе і так пика недобра, проканає.

Мене трохи перекосило від такого щирого компліменту, та, що ж, думка стороннього спостерігача — цінна сама по собі, якою б дурною не була.

Ми підійшли до низеньких дверей у ясно-блакитному паркані і Нінкомпуп загуркотів кулаком по залізному віконечку. Воно майже відразу ж від’їхало в сторону, і в отворі з’явилася чиясь простора морда.