Читать «Прекрасна чаклунка» онлайн - страница 19

— Вибачте, капітане, — сказав Петр.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — відказав капітан Ванделаар. — Але оцьому матросові, в чиїй смерті ви винні, тим життя не вернете.

Петр крутнувся й пішов до каюти, а Франта за ним.

— Як ти стерпів таке від отого недомірка? — спитав Франта. — Чого ти не дав йому по писку?

— Бо він мав рацію, — відповів Петр, сідаючи в пригвинчене крісло. — Я, звісно, міг би заперечити, що він не наказував, а тільки радив мені не виходити з каюти, але в такому слизькому становищі не варто гратись у слова. І я зовсім йому не дивуюсь і не ображаюся, що він злий на мене, бо я не держав язика за зубами, а відкрив йому, що я — паша Абдулла.

— Еге ж, ти трохи хвалько, — потвердив Франта.

— Головне, — провадив Петр, — що він лишився чесний і не понадився на мільйон цехінів принца Мустафи, хай буде прокляте його ім’я. Тільки ж я не такий, як отець Жозеф, що радіє кожному приниженню, кожній образі й лайці, яку будь-хто кине йому в вічі, бо вірить, що за це йому трохи зменшать посмертну кару в чистилищі. Я не вірю в чистилище й у посмертні кари, а тому образи викликають у мене лють, і коли я не можу дати вільний вихід тій люті, мені хочеться луснути або битись головою об стіну.

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

— «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», — промовив він трохи згодом, — а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше — раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», — сказав тоді Епіктет.

— Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, — сказав Франта; він, одягнений, вигідно розлігся на Петровій постелі.

— Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, — відказав Петр. — Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій — правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.