Холодний безлюдний провулок. Покинутий дім.
Наче вся ця розмова лише наснилась.
Захотілося впасти. Лягти. Відпочити.
І він потюпав шукати притулку.
У тісному вестибулі готельчика знову натрапив на того невмирущого чахлика з автобуса, і знову цей фрукт в окулярах. Цього разу він стояв, притулившись немічною спиною до стіни й набирав номер на пласкому мобільничку. За кілька секунд, не соромлячись чергової й двох інших постояльців, почав підлітковим фальцетом:
— Привіт, це я… Як це — хто? Кріс… Це не голос змінився, це тут відлуння таке, заважають… Ну, Валь, не ображайся… Що? На що ти натякаєш, Вітрувій недорізаний? Не ображайся, це жарт… Невинний, без натяків… Бо ти в нас і Вітрувій, і Корбюзьє в одній особі… Тобі краще знати… Ні, зранку почну… Ну, бонжур, покєдова… Цитата це, я не натякаю. Все.
Мале, плюгаве, і вже воно «мобілізоване», і вже якусь там Валю своїм противним дискантом дістає…
Цокотюха трохи не плюнув і відвернувся, шукаючи очима адміністратора. Потрібно заповнити картку на поселення, чи що там?
І тут темно і глухо. І тут також. І повсюди.
І цвях у грудях розрісся до розмірів великого ножа. А може, і бетонної палі. Чоловік у такому стані — лише оболонка, піхви для зброї. Він стає небезпечним і непередбачуваним. Навіть і для себе.
— Невдалий був цей рік, — раптом зітхнула Марія. — Я рада, що він уже закінчується. Як почалося навесні, так і пішло…
На її обличчя навскіс падало рожеве світло від шовкового абажура, а тендітні пальчики швидко бігали по чорно-білих клавішах. Ніжними крапельками дзвенів рояль. «Пори року» Чайковського. Чарівна музика, затишна вітальня, спокусливі тонкі руки, прикриті пишними рукавами! Антонові хотілося сміятись та підспівувати — просто, радісно, без слів.
Проте Віра також зітхнула:
— Ні, Манечко, почалося воно ще на Святки. Коли Віталій загинув… Так несподівано й безглуздо.
Вони сиділи майже так, як на картині. Тій, яку намалював з них відомий художник Мурашко. Тільки зараз грала одна Марія, бліда й змарніла, особливо в порівнянні з тим прекрасним портретом. А Віра просто сиділа поруч і дивилась на її тендітні вправні руки.
Затишно потріскували соснові дрова у кахляній грубці. З тихим шелестом падав за вікнами рясний лапатий сніг.
Поручик Антон Болгаков, якого тут звали просто Тосиком, далекий родич і однокласник їхнього брата Івана, ліниво розкошував на оббитому м’яким оксамитом дивані. Прослуживши майже три роки в Уссурійському краї, він тішився тепер домашнім затишком та дитячими спогадами передноворічного вечора. Хоча до дванадцятої було ще ой як далеко, розімліло чекав бою годинника. Якраз збирався сказати щось мирне, домашнє, наприклад: «Добре, що я застав вас тут у Києві. Шкода, що Вані досі немає», — але, почувши останню фразу, спитав:
— Це який Віталій? З Барвінкового? Той, що його вигнали з реального училища?
— Він…Тільки про мертвих — або хороше, або…
Антон усе знав з листів, але писали йому здебільшого не сестри Барвиненко, а інші люди, тому він і злукавив, просто хотів погомоніти про знайомих.
— І як же безглуздо він загинув, Віталій?
Маня перестала грати, і враз стали виразнішими і цокання годинника, і хвилі млосного тепла від печі, і неповторний аромат ялинки, вина та жіночих парфумів.
Вона ще раз не по-новорічному зітхнула і промовила печально:
— Спочатку він огидно напився й образив Вірусю.
— Так, — швидко додала Віра. — Я спочатку дуже обидилася, навіть не схотіла гуляти з колядниками. А потім, коли дізналась, що він… Він упав з саней під полози, і наступна трійка добила бідолаху копитами.
— А наприкінці зими втопилася його сестра. На наших очах. Ми каталися на ковзанах. На річці. Вона віддалилася від гурту і впала в ополонку. Спочатку трималась, хапалася за крайку, але поки ми добігли, її знесло під лід… — Маня машинально намотувала на пальці своє довге намисто з перлин і дивилась у порожнечу між вікнами, наче знову бачила ту темну воду, яка зловісно плескалась біля самих ніг. Її очі стали ще чорнішими у затінку густих вій. — Ти про це не знаєш, Тосику, але вона дуже подобалась нашому Вані. Він думав її сватати…
— А правда, що вона есеркою була?
— Хто? Ліза? Революціонерка? — Маня усміхнулась і покрутила головою. — Ні, вона просто оригінальничала занадто. В усьому. Тому й татові нашому не подобалась.
— І мені, і тобі також, — додала Віра.
— Ні, якраз я до неї ставилась найкраще за всіх.
— Особливо до її цигарок!
— Ну… Це ж вона артисток наслідувала та поетес столичних.
— Аякже! Корчила з себе другу Єрмолову… Ні, Комісаржевську, це ж її кумир був, її ікона…
— Не треба, Вірочко…
— А Віталій вже ж точно соціаліст був, — утрутився в суперечку Тосик.
— А він цього й не приховував, — погодилась Віра.
— Чи просто грався в соціаліста, — уперто заперечила Марія.
— А я так чув, що вони обоє були революціонери, тільки Віталій легальний був соціаліст, а Ліза — нелегальна…
— Лізка — підпільниця? Та вона в житті жодного секрета не мала: у неї що в голові, те й на язиці!
— Ти вважаєш — це пристойно?
— Що пристойно? Не вміти язика притримати? Та яке це має значення — що я думаю і як до неї ставилась? Головне, ьрату вона дуже подобалась.
— Хоча вони були зовсім не пара одне одному. — Віра встала і підійшла до вікна, мерзлякувато обняла себе за плечі. Широкі модні рукави стягувалися нижче ліктів мереживом манжет, до пояса звисав золотий ланцюжок з коробочкою-медальоном, що зачинявся хитромудрим запором, надійно вберігаючи таємниці власниці. — Вітер почався… Мете… І сніг такий глибокий. Навряд чи ми сьогодні дочекаємося Вані та Василая.
— Хто такий Василій? — з ієзуїтською хитрістю поцікавився Антон.
— Тосику, я ж казала: наречений Мані.
— Ти казала — Григорій.
Віруня вийшла на середину кімнати, яскраво освітленої розкішною багатосвічною люстрою, в якій палав не звичайний вогонь, а розсипана по скляних колбах електрика:
— То ім’я, а то — прізвище! Його звуть Григорій Василай. Григорій Георгієвич Василай. Його предки — вихідці з Бесарабії.
— А-а-а… Готуєтесь до весілля й нарікаєте, що рік був нещасливий. Того й нещасливий, що лінувалися мені писати.
— Не було настрою.
— Невже?
— І часу також. Ще ж у червні мали свадьбу зіграти, та Маня навесні так простила, що все літо хворіла, і вінчання довелося відкласти. Зате тепер відгуляємо! Як я хочу потанцювати на твоєму весіллі, Маняшко! — Віра закружляла по кімнаті, злегка пристукуючи підборами. Коротка спідничка не приховувала ні вишуканих туфельок, ані спокусливих ніжок. Міські наряди у ХХ столітті стали такими кокетливими й продуманими, такими простодушно-демонстративними, що не тільки недосвідчений поручик, але й бувалий чоловік, споглядаючи на них, на кілька хвилин легко міг піддатися ейфорійній закоханості.
Від Віриних танцювальних рухів заколивалося повітря — почали злегка погойдуватися легкі паперові прикрасі на ялинці, заметушилась-замерехтіла срібляста мішура гірлянд. Марія бравурно застукала по клавішах веселеньку польку. Вона в такт кивала головою, і по спині стрибали вороні кучері.
— Давайте вимкнемо електрику, запалимо свічки, буде так таємничо, загадково, як у страшній казці, — запропонувала Віра, відбиваючи ритм підборами.
Антон замахав руками:
— Ні! Ні! Які казки? Вони зараз просто переді мною! Я сто років у тій тайзі не бачив яскравого світла! Та й тебе хочу краще розгледіти.
— Дивись! — Дівчина затанцювала перед самісінькими його чобітьми.
— М-м-м… — Потягнув носом щасливий поручик-відпускник. — Що у тебе за парфуми, Вірунчику? Запах — диво!
— Ти ще не чув, бурят тайговий? Бідолашка, здичавів у Сибіру! Це вже не новинка. «Букет імператриці» називаються.
— Божественний букет!
— А я? — Вона продовжувала кружляти, звабливо виробляючи руками химерні східні паси. Маня весь час повертала голову, щоб подивитись на сестру. І грала все темпераментніше й веселіше, ніби теж сміючись над хлопцем.
— І ти — божественна! Годі танцювати, спокуснице, бо я у тебе закохаюсь навік!
— То й закохайся, Синя Борода!
— Отакої, ти ж не схочеш стати дружиною офіцера та їхати зі мною у той Богом забутий гарнізон.
— А ти зроби блискавичну кар’єру, і ми поїдемо не в Богом забутий гарнізон, а до столиці.
— Та ти ж завжди хотіла жити тільки в Барвінківцях!
— А тепер передумала. Там житимуть Маняша з Василаєм. Він повністю перебудовує наш старий дім. Ти ж знаєш, що він — архітектор? Працює у самого Городецького! Старого будинку не впізнаєш! То буде щось незвичайне — англо-готичний фасад, арочні вікна, гострі кути виступів. Проект Владислава Городецького! Замок з романів Вальтер Скотта! Ні, зі страшного готичного роману. Колись там обов'язково з'являться привиди…
— Ну що ти, Віро, не перебільшуй, — Маня не казала, а майже приспівувала в такт мелодії жвавої польки, — звичайний заміський будинок…
— Не скромничай! Тосику, послухай, там такі інтер’єри задумано — справжній модерн! Сходи округлої форми, перила ажурні, їх уже замовили, такий примхливий візерунок — не повіриш, що чавунні. Коричнево-жовті вітражі. Світло крізь них струменітиме — медове, янтарне, пушкінське… Там буде сонце навітьу дощову погоду.
— Віро, ти знову? — тонкі пальці стишили біг по клавішах, і мелодія стала ображено-вальсовою.
— Ні, тільки розповідаю про палац. Захоплено, як він того й заслуговує.
Болгаков тактовно спитав:
— І коли ж добудують?
— Може, наприкінці року.
— Значить, надходить дуже щасливий рік! — Антон підскочив і включився у Вірин танок.
— Ах ви ж нетерплячі! — З’явився у дверях сам Гнат Пилипович Барвіненко, батько розвеселених сестер, дядько поручика, відомий цукрозаводчик, багач і меценат. Дебелий і добродушний. — Вже скачете, гріховодники!
— Ми зустрічаємо дуже щасливий рік! Ура!
Антон з Віруською так синхронно і сильно топнули, що з ялинки звалилась найбільша за розміром прикраса — табличка з покритим блискітками написом «З Новим 1914 роком!»
