Читать «Все починається в тринадцять» онлайн - страница 8

Радість зустрічі з дідусем та бабусею розвіяла сумний настрій, але в моїй уяві ніяк не вимальовувалась картина тутешнього буття без комп’ютера. Тільки тепер зрозумів, як тяжко доводилося нещасному Тарасові Шевченку, який понуро блукав берегами Аральського моря. Якби не писав вірші, то стовідсотково з’їхав би з глузду. Словом, я опинився на засланні й гадки не мав, що робити, аби не схибнутися від нудьги. Тому був ладен з ранку до вечора косити сіно, сапати картоплю, пиляти дрова, пасти гусей — все, що завгодно, аби не тинятися без діла.

— Озирнися довкола — яка казка, — підбадьорив батько, вмощуючись за кермом «Москвича».

Але не такий вже я дурний, щоб повірити в цю «казку». Причиною мого заслання стало не «нервове виснаження», що вимагає лікування сільською природою. Справа в грошах. Ще минулого року батьки могли нашкребти якусь копійку, щоб у липні гуртом чкурнути до Криму чи на Азовське море. А тепер — кожна поїздка в метро на обліку. Яке там в біса море!..

* * *

А тим часом потягом із Києва в напрямку Ліщинівки наближалося ще одне моє нещастя. Його не порівняти навіть із землетрусом, потопом, буревієм, спопеляючою блискавкою — все це такі собі розваги в порівнянні з тим, що звалилось того літа на мою мрійливу голову. Ні, я не перебільшую, бо усіляким стихійним лихам люди протистоять пліч-о-пліч, а я, мов та самотня тополя, яку гне до землі безжальний вітер. Безумовно, оминути нещастя вдалося б, якби я не закохався в Оксану. Вона приїхала в Ліщинівку з Києва на літні канікули.

Місце, де от-от мають розгорнутися неймовірні пригоди, вже важко назвати селом. За останні десять років воно перетворилося на хутірець, який загубився поміж соснових лісів неподалік річки Ворскли. Потрапити з нього у великий світ можна тільки через райцентрівське містечко Тростянець, відоме в Україні тим, що тут є шоколадна фабрика «Корона». Ліщинівку з Тростянцем з’єднує майже вщент зруйнована асфальтівка. Ні, не автомобілі-ваговози, не потужні трактори розбили дорогу, а роки, протягом яких ніхто не дбав про ремонт. Але якщо так поміркувати, то навіщо її лагодити? Окрім «Газелі», що раз на тиждень привозить хліб із райцентру, в наше село рідко хто заїздить.

То спека, то люті морози роз’їдають міць асфальту, розмивають дорогу дощі. Мине ще з десяток років, і крізь залишки асфальту проростуть бур’яни, бо вимирає Ліщинівка — батьківщина моєї матері, острівець мого дитинства. З півсотні дворів, на яких ще не так давно змагались у співучості півні, сьогодні лишилось півтора десятки, де дотліває вогник життя. І тільки влітку село наче прокидається від довго сну: з далеких і близьких країв звозять до дідусів та бабусь галасливих онуків.

* * *

— Хлопець з дороги. Швиденько б зготувала щось на стіл, а то Шмигало не дасть і поїсти. Напевно, вже уздрів, що приїхали, — розпорядився дідусь, вмощуючись поруч, щоб розпитати «як люди зараз живуть в городі».