Читать «Все починається в тринадцять» онлайн - страница 2

А щоб їй не довелося довго шукати мій зошит у купі інших, ми їх здамо один за одним.

Дев’ятнадцятого травня дві тисячі дванадцятого року.

Продовження твору на тему «Мені тринадцятий минало». (Продовження, початок див. у зошиті учня 8-Б класу Андрія Наріжного).

«Тринадцять років — це вік, коли вперше в житті почуваєш себе обдуреним на всі сто. Бо до тебе нарешті доходить, що в житті рідко коли спрацьовує «на відмінно» бодай хоч одне правило, яке вчителі втовкмачували тобі в голову. У цьому світі все навпаки: за улесливу брехню — хвалять, за правду — б’ють, перемагає не розум, а гроші. Через те часто-густо спрацьовує закон бутерброда, що падає завжди маслом донизу. Була б моя воля! З якою насолодою я поставив би колінами на гречку усіх брехунів, які вчать нас у школі тому, чого ніколи не буде в житті».

* * *

Скажу чесно, цього року Гуманоїд своїм новаторством доконала. Ось іще приклад оригінального педагогічного пошуку: «Діти, уважно послухайте домашнє завдання. Вдома сядьте за письмовим столом, заспокойтеся, відімкніть увагу від усіх клопотів, закрийте очі й уявіть себе класиком української літератури: Шевченком, Коцюбинським, Франком. Ким забажаєте. Виберіть за власним уподобанням твір улюбленого письменника й напишіть продовження. Хоча б на дві сторінки», — захоплено рекла Ольга Петрівна.

Наступного дня усі ми ходили по школі з гордо піднятими головами, вдаючи з себе відомих літераторів, і намагалися вловити момент, коли коридо- ром йшла Ольга Петрівна. Тоді хтось мерщій хапав за руку першого-ліпшого й тягнув до одного з портретів українських письменників, що прикрашали стіни шкільного коридору, й виголошував: «Будьмо знайомі! Я — Степан Васильченко. Як?! Ви ще й досі не прочитали продовження мого «Басурмена»?

* * *

Отже, ми здали зошити з написаними творами й стали нетерпляче очікувати на вибух атомної бомби. Бо єдине, що бездоганно вміла робити Ольга Петрівна як відмінник народної освіти, так це здіймати галас. Та сталося не так, як гадалося.

Того дня вона увійшла до класу, привіталась і заходилася роздавати перевірені зошити. Це вже видалося нам підозрілим, бо зазвичай новаторка освітньої ниви спершу виголошувала короткий огляд добре виконаних робіт, зупинялась на творах двієчників, звертаючи увагу на помилки, недолугість викладеної думки та інше, а вже потім повертала зошити.

— А тепер попорошу назвати оцінки, — мовила вчителька, коли стосик зошитів розтанув у її руках, й схилилася над класним журналом.

Ми з Андрієм здивовано переглянулися: з усього класу тільки мені та йому не повернули творів. Що ж, ми також обрали тактику мовчання й терпляче чекали на подальший розвиток подій. Черга за алфавітом дійшла до Андрія, Ольга Петрівна підвела погляд, поправила окуляри і спокійнісінько сказала: