Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 3
Ілларіон Павлюк
— Статистичне прогнозування, — знизав плечима товстун. — Воно дає досить високу ймовірність небажаних проблем з ветеранами бойових дій. Занадто високу для нас.
Треба визнати, тієї секунди я уявив, як розбиваю об стіну його голову. Хрясь! І по жирних щоках від удару пробігає «віддача», змушуючи їх тріпотіти, як вуха лягавої… Тож у чомусь він, мабуть, має рацію… Небажані проблеми — це про мене. І це вони ще не знають про діагноз…
— Мені дуже шкода, — промимрив менеджер, ховаючи очі. — Я проведу вас.
Правду кажучи, діагнозу в мене поки що нема. Є тільки спадковість. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, що аномальний білок у моїй ДНК почне мутувати й отруювати клітини. Це може статися будь-якої миті від сьогодні й до того дня, коли мені стукне сорок чотири.
І тоді я стану недоумком.
У буквальному значенні слова. Можу вистрибнути з вікна, як батько. Або й утнути дещо гірше… Як прадід.
2
Того ранку все пішло трохи не так. Починаючи з будильника. Його сигнал видався болісно гучним. Я сіпнувся, різко відриваючи голову від подушки. Секунди три витратив на усвідомлення того, що ж саме мене розбудило. Не може бути, щоб ранок настав так швидко… Чи може? Я поспіхом (тому незграбно й довго) намацував телефон. І тільки з другого разу зумів натиснути потрібну кнопку й вимкнути сигнал. Цього разу він задзвонив аж занадто зненацька… Не те щоб я мав звичку просинатися завчасно, але зараз вийшло зовсім… У голові вертілося слово «нетактовно». Нетактовний будильник — хіба це не кумедно?
Ти просто не хочеш уставати, хлопче… Який же нестерпний цей ритуал — вигадувати причини розпочати новий день. Знайти хоч щось, заради чого варто розплющити очі. Немає мотивації… Що за дурня в моїй голові! Звісно ж, є. Сьогодні дуже важливий день… День-делень…
Думки стали плутатися, перетворюватися на о́брази й повертати мене назад, у м’яке небуття сну. І ось перед очима знову тріпочуть крильця тисяч метеликів, затиснутих у свіжих цементних швах щойно зведеної білої стіни… Як же можна було класти цеглу на живих метеликів! Згустки цементу падають поверх чорно-помаранчевих крилець, а зверху з огидним хрускотом лягає нова, ідеально гладка цегла…
Насилу розплющую очі, вивільняючись із задушливої хватки сновидіння. Здається, й досі чую хрускіт розчавлених крилець зі свого сну, що віддає в гортані цілком реальним відчуттям нудоти. Яка мерзота… Наймоторошніший сон у моєму житті. І повторюється щоразу, коли я захворюю. Неначе організм подає мені сигнал у вигляді марення, де тисячі метеликів-сонцевиків обліпили одиноке будівництво посеред квітучого лугу, і робітники кладуть цементний розчин просто на них, придавлюючи цеглинами тріпотливі крильця…
Невже справді захворів? Я торкнувся чола. Ні, так нічого не зрозумієш. Та й нормально ж почуваюся! Або… Здогад раптом накрив мене крижаною хвилею. Почалося?!
Я рвучко сів. Ураз стало душно, і лоб укрився крихітними краплинками поту. Ану, припини! Ну, наснилися тобі ці чортові метелики. Сто разів снилися… А чи все ж таки це воно? Як-не-як, межу перейдено.