Читать «Танець недоумка» онлайн - страница 272

Ірма ледь встигає за ним, але він би не зупинився, навіть якби довелося її тягти. У цей момент Гоґовий мозок перейнятий лише тим, як не зашпортатися самому. Опинившись по той бік скляних дверей у лабораторії, Нейтан обертається й чітким рухом зриває ручку аварійного блокування. З гуркотом падає броньований заслін, надійно перекриваючи вхід. Гоґ не бачить, як Ірма стає йому за спину, піднявши витончений вказівний пальчик, наче це ствол пістолета, і націливши його точно Нейтанові у вухо. Тонкий хітиновий шип, що висунувся в неї з-під нігтя, миттю пронизує барабанну перетинку й входить глибоко в мозок. Нейтан устигає судомно вдихнути, а потім падає, не розуміючи, що вмер.

А я кричу замість нього моторошним передсмертним криком і прокидаюся.

Знайомі запахи. Знайомий ранковий напівморок. Крики торговців із рибного ринку й надривні зойки чайок. Удома. Ельза спить поруч. Я цілую її, щасливий, що все скінчилося. Несміливий, іще зовсім малесенький черв’ячок сумнівів ворухнувся в душі, але я занадто щасливий, щоб надати цьому значення.

Входить Ірма. На ній тонкий домашній халатик. Вона приносить дві чашки кави на таці й сідає поруч. Щось не так.

— Доброго ранку, — каже вона й цілує мене в ніс.

— Доброго…

Щось невловно не так, але думати про це дуже важко.

— Ти кричав уві сні, — каже вона.

— Кошмари. Дуже дивні…

— Ти забудеш їх через п’ять хвилин.

— Ірмо… — кажу я, і її ім’я звучить якось дивно. Недоречно. Наче вона не Ірма, і ми обоє це знаємо.

— Що? — питає вона.

— Щось не так, — кажу.

— Просто випий кави, лейтенанте.

— Ти називаєш мене «лейтенант»… Чому?

Вона дивиться на мене, всміхаючись так, наче я запитав цілковиту дурню.

— Матінко Божа… Це ж сон! Тебе не може тут бути! Ні тебе, ні мене!

— То й що, лейтенанте? — вона знизує плечима. — Те, що ти бачив перед цим, — теж був сон, але водночас — правда. То в чому ж різниця?

— Де я?

— Тут, зі мною. Зі мною й зі своєю дочкою.

— Ні… О Господи, ні!

Я жбурляю тацю й намагаюся прокинутися — так, як ви робите це в дуже реалістичному сні, коли раптом усвідомлюєте, що навколишній світ не може бути справжнім: заплющую очі й намагаюся знову їх розплющити, — але вже насправді. І розплющую все в тому ж сні.

— Ти не встигнеш прокинутися, — спокійно каже Ірма. — Не встигнеш у своєму тілі. Бо ще трохи, і грибниця створить для тебе нове.

Мені здається, у спробу розплющити очі я вклав усі свої сили… Але розплющив їх усе в тому ж сні.

Ірма дивиться на мене зацікавлено.

— Як ти здогадався?

— Про що?

— Про те, що ми запопали твою доньку, — уточнює Ірма.

Я бачу це… Бачу, як Віра біжить із завзяттям марафонця, пригортаючи до себе Ельзу, яка виривається й кричить від жаху… Я бачу це так само чітко, як бачив смерть Нейтана. Бо в цей момент я і є Віра. І в моїй голові є тільки напрямок і нічого більше — моторошна дзвінка темрява.