Читать «Одного разу на Різдво» онлайн - страница 6

— Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, — каже вона, — або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.

Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.

— У жодному разі! — шиплю я у відповідь. — Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.

Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.

— Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі — нам — далі треба діяти обережніше, от і все.

Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.

Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.

— Ми його знайдемо, — запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.

— Обіцяєш?

Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’яніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.

Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.

— Не плач, Лу, — шепоче вона. — Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.

Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.

— Ми знайдемо. І він буде ідеальним.

Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.

— Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.

Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим же.

— Іржавим скальпелем, — погоджуюся, малюючи подумки жахливий образ.

— І в нього буде зараження крові та голова відпаде, — бурмоче вона.

Я заплющую очі й нечутно сміюся. Поки не знайду цього хлопця, левина доля моєї любові належить Сарі.

24 жовтня

Лорі

— Ну, гадаю, у нас вийшло суперово, — каже Сара, оглядаючи результати нашої праці.

Ми цілий тиждень витратили на ремонт своєї мініатюрної вітальні. Стоїмо обидві, укриті пилюкою та плямами фарби. Ми вже дуже близькі до завершення, і мене охоплює тепле почуття задоволення — от якби ще моя гидотна робота в готелі викликала хоча б половину такого відчуття.

— Сподіваюся, господарю сподобається, — кажу я.

Ми, узагалі-то, не повинні змінювати щось у квартирі, але я не розумію, чого б це він заперечував проти нашого порядкування.

— Він мав би нам за це заплатити, — Сара взяла руки в боки. На ній обрізаний робочий комбінезон поверх яскраво-рожевої жилетки. У поєднанні з її рудим волоссям — ефект пожежної машини. — Ми щойно підняли вартість квартири. Хіба хтось може вподобати отой зношений старий килим, а не ці чисті дошки?

Я сміюся, пригадуючи нашу кумедну боротьбу з килимом, згорнутим у рулон, який ми волочили вниз сходами з нашої квартири на останньому поверсі. Поки зійшли, то впріли, мов шахтарі, та матюкалися, як матроси, обидві обліплені шматками облізлої поролонової підкладки. Нарешті ми вдарили по руках, викинувши його до сусідського контейнера. Сподіваюся, сусіди нічого не помітять, бо той і так уже був напівзавалений різним мотлохом.