Читать «Одного разу на Різдво» онлайн - страница 176

— Гей, Джеку. Це знову я. Рона.

Нарешті.

— Гей ти, — кажу я і, здається, чую, як уся країна зітхає з полегшенням. — Так добре знову з тобою говорити. Я не був упевнений, чи ти зателефонуєш.

— Я сумувала за тобою, — каже вона.

У її голосі — м’які хриплі нотки, хотілося б, щоб їх чув лише я.

— Я теж сумував за тобою — останні дев’ять років, — голос мій ламається.

Зараз я можу сказати Лорі лише правду. І мені байдуже, хто мене слухає.

Я чую, як вона втягує повітря, а за перегородкою, в офісі, моя асистентка Гейлі встає зі свого місця й усміхається мені крізь скло, сльози котяться по її щоках.

— Я кохаю тебе, Джеку, — мовить Лорі, і я чую, що вона теж плаче.

— Не сумуй, — кажу я ніжно. — Майже десять років я бажав, щоб сів тоді на той клятий автобус, — раптом усвідомлюю: мені потрібно бути там, де вона зараз, — де б вона не була, просто зараз. — Мені треба тебе бачити, — бурмочу я, і Гейлі змахує руками: «Так!»

— Я тут, Джеку, — каже Лорі зі смішком.

Розгублений, я повертаюся до Лорна, до його кабінки. І вона тут. Лорі. Лорі справді тут, усміхається до мене, мов тоді, коли ми вперше побачили одне одного. Вона тут, у неї на волоссі віночок з ялинкового дощику. Лорн шкіриться з-за її спини та викидає руки в повітря, потім, дякувати Богові, вмикає наступний трек.

— Зараз вийду за тебе в ефір, — каже він тихо мені в навушник. — Іди вже сюди. Дівчина здолала довгу дорогу, щоб тебе побачити.

Лорі

Якщо мені були потрібні підтвердження, що моє рішення приїхати до Шотландії правильне, достатньо просто поглянути Джекові в обличчя, коли він бачить мене перед собою. Мій янгол-охоронець і за сумісництвом — водій таксі разом із охоронцем радіостудії розробили план, як провести мене через задні двері, їм доладно допомагала Гейлі, Джекова асистентка. Вона зустріла мене внизу, уся безмежно збуджена, і, коли ми зайшли до ліфта, рвучко загребла в обійми.

— Я така рада, що ви приїхали, — коли вона це говорила, її очі сяяли. Якусь мить я думала, що вона розплачеться. — Я завжди гадала, що є хтось… він ніколи не видавався належним чином прилаштованим, — додала Гейлі.

А коли ми пройшли повз їхню офісну ялинку, вона зупинилася та схопила мене за руку.

— Чекайте, — попросила Гейлі, — зачекайте хвилинку…

Потім потягнула срібну нитку мішури з гілок і вплела мені в коси.

— Ось. Ідеально.

І тепер, нарешті, тепер лише я і Джек. Він зі сміхом закриває шторку кабінки, надаючи нам невеличкої приватності в маленькій скляній кабінці, за стінами якої сміються його колеги.

— Як ти змогла…?

Він простягає руки та бере моє обличчя в долоні, дивиться на мене, немов не може повірити, що я справді тут.

— Мені допомагали, — сміюсь я, а в голові паморочиться, — таксист і…

Він зупиняє мої слова цілунком, від якого в мене перехоплює подих, — його руки в моєму волоссі, уста сповнені меду туги й полегшення.

Довга-довга хвилина, коли зупинилося дихання, а потім він завершує свій цілунок і дивиться, дивиться, дивиться на мене.

— Чому ми так довго чекали?

— Я чекала б на тебе все життя, — кажу, — я кохаю тебе, Джеку О’Маро.