Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 5

А коли все вже добігало кінця і сеанс закінчувався, — залишалася тільки суть, як сам він казав, „покинутий торс розмови”… Думка поверталася до пасти для взуття, користі від часнику та розмірів надвишок для наших мізерно оплачуваних шкільних категорій. Ми поверталися до життя. Він гордував цим приземленим існуванням. Я розуміла, що йому нікуди втікати. Присутність Бруно робила мене відважнішою. І сильнішою.

Він не викликав до себе надмірної симпатії. Як годиться дивакові й самітникові, розповідав про хвороби, про те, як у молодості місяцями лежав у ліжку, про періостит чи плеврит (він грався цими словами!), про нічні спітніння. Згадував, що іноді дуже довго не виходив з кімнати, коли творив. Їжу мусили залишати йому під дверима. Потребував повної зосередженості. Знав чи не всіх дрогобицьких лікарів й усі шість аптек. Скаржився на шкільну рутину, на гул бричок, що проїжджають мимо, на свою боязливість.

Але згадував також про те, що він пише. Лише один раз. Про „Месію” — його найважливіший твір. Що почав писати, що намагається нанизати сюжети, що буде це, мабуть, як і його перша книжка, збірка різних історій. Потім уже не хотів про це говорити. Мовчав або скаржився, що в нього не виходить, що з цим усе гірше й гірше…

Він був письменником до дебюту — не знав, що на нього чекає. Ким невдовзі стане: Бруно Шульцом — автором чудової книжки чи збірки, до якої всім байдуже і вона припадає пилом у найтемнішому закутку книгарні? І це попри рекомендацію Налковської! І попри власні, часом роздуті до абсурду, критичні схильності… Може, малюнки мали б йому додавати впевненості, втім, це було дещо цілком інше…

Тож якесь відчуття тривоги мусило бути… Й було. Він спалахував у найнеочікуваніші моменти, навіть найідилічніші. Бруно постійно дивував мене. Але спершу присипляв позірною звичайністю… Так, ніби й справді був лише провінційним учителем, який фліртує з милою подружкою…

А коли настала весна, оздоба наших прогулянок стала дивовижною. З-за мурів монастиря василіанів долинав запах бузку. Набухали сецесійні магнолії, пахли жовтодзьобі форзиції. Стільки зелені я потім вже ніколи не бачила. Ці ледь вкриті листочками березові деревця виглядали мов панночки на балу дебютанток або шлюбній доріжці… Я, наче дівчинка, захоплювалась усім цим — цими чуттєвими образами. Я, досвідчена полоністка із солідної львівської школи. З дитинства я жила посеред пейзажу, за вікном мого родинного дому було озеро, поблизу ліс. І був ще сад… Дерева, дощі, вітер — це для мене щось очевидне, світання й смеркання відраховували дні, ритуали цвітіння і в’янення визначали мій світ.

Бруно відчував це по-іншому. На відміну від мене, він не мав душі мандрівника. Прогулянками Дрогобичем задовольняв потребу руху та зміни краєвиду. Часом ми просто ходили, поглинуті розмовою, нічого довкола не помічаючи. Ми обоє любили дерев’яну церкву св. Юра, схожу на велику іграшку. Іноді він звертав мою увагу на вивіски місцевих акушерок з лелеками, що тримали немовлят на подушках з оборками. Або показував аптеку „Під Провидінням” Ґорґоніуша Тоб’яшка, бавлячись вимовлянням цього чудового імені, наче витвором мистецтва. Там на вітрині можна було побачити великий слоїк з малиновим соком, помічним для всього. Я бачила, що Бруно дивиться на цей слоїк якось особливо і говорить про нього з ніжністю дитини, заскоченої на мріях. Була переконана, що посудина з малиновим соком колись з’явиться в його оповіданнях. Тільки не знала, що так скоро. І що не один раз.