Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 41

Вона не витрачала надто багато грошей, не мала їх понад міру, але регулярно поповнювала свій гардероб. Чимось особливим. Літні чи осінні шкіряні рукавички, білизна (бікіні — 2,25 злотих, бюстгальтери-метелики гарного фасону — 3,75 злотих). Шукала нагоди — часто використовувала годину дешевих цін у братів Яблковських. Мріяла про вечірню шовкову сукню, але найдешевша коштувала аж шістдесят злотих. Третина її зарплатні. Дорого. Вже навіть вибрала одну, просту, з переливчастого жоржету. Поглядала на вітрину через кожних кілька днів. Уявляла себе на танцях або на прем’єрі „Кармен”. Кокетлива мрія. Вона знала, що не має чоловіка, який запросив би її на такий вечір. А їй хотілося хоч раз побувати… на якомусь розкішному карнавалі. (Записала: Сукні в кредит — Панська, 80-3. Християнська фірма.)

Їй, вважай, нічого не бракувало. Чоловіки постійно зупинялися й озиралися за нею на вулиці. Часом вона посміхалася їм у відповідь. У середмісті рекламували курси танґо й каріоки. А що якби наважитися? У неї б вийшло. Постійно ж уранці робить гімнастику (6:33) під акомпанемент радіо. Цілих вісімнадцять хвилин. Багато ходить, швидким кроком, а коли є нагода — плаває. Рідше, щоправда, їздить додому. І вже не почуває себе такою молодою, як на початку варшавської пригоди.

Невдовзі він знайшов для мене заняття, щоби підсолодити мою варшавську самотність, щонайменше — відокремленість. Переклад „Процесу” Кафки. Саме тому ми так багато говорили про нього, іноді німецькою — так він наче перевіряв мій рівень володіння цією мовою. Мене це трохи дратувало, бо німецьку я знала, як польську, але добре, нехай собі перевіряє. Мій господар і повелитель, а тепер ще й благодійник і співавтор перекладу.

Ми перекладали для видавництва „Рій”. Уклали угоду, спільний контракт. Я перекладала, а він шліфував стиль і ставив свій підпис. Я охоче погодилась на таке, бо знала, що для них — це він зірка і гарант якості тексту. Ага, грошима ми ділилися. Я хотіла порівну. Але пізніше, коли книжка вже була опублікована, Бруно поділив гонорар інакше. І не приймав моїх протестів — мені шістсот, йому чотириста злотих. Три до двох. Я жартувала, що ця додаткова частина за те, що я ніколи не скажу, хто насправді переклав польською „Процес” Кафки.

Ми, здається, навіть не відсвяткували цю подію. Точно ні, бо Бруно не любив швендяти по кнайпах, уникав алкоголю, що приховував перед своїм Віткаци. Голову мав радше слабку, а сама лише думка про похмілля жахала його. Тож його не приваблювали жодні особливі напої, хоча у Дрогобичі були непогані склади французьких та палестинських (!) вин. Іноді ми ходили на вечерю до знайомих, але тільки вдома він їв з апетитом. Любив нежирні бульйони, млинці, шматок м’яса без хрону. Смакував чаєм із джемом. Не любив вишуканих страв ані дегустації чогось нового. Витончені солодощі його цікавили менше, ніж часто фривольні назви місцевих цукерень.

А я, навпаки, любила відкривати нові смаки: омарів і устриць, пармезану і страсбурзьких паштетів, осетрини і пельменів. Сирі овочі — тоді це була новинка — просто обожнювала. Йому вони шкодили. І цим ми дуже сильно відрізнялися, але ж це дрібниці, дрібнички, — казала я собі, — безглузді речі, не варті уваги… Достатньо було того, що ми говорили про літературу, про Рільке, який, зрештою, написав, що кохати означає оберігати чужу самотність, — і тоді все інше не мало значення.