Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 37

Усе в мені бунтувалося проти тих його релігійних сентиментів. Нічого, навіть спогади, не пов’язувало мене з ортодоксальними євреями. У моїй католицькій родині першого покоління говорилося про них вже тільки глузливо. А Бруно все ж звертався до духовної спадщини своїх старозавітних праотців. Для нього це не був „фальшивий вузол, який можна розплутати, потягнувши за кінець”, а джерело. Єдине і справжнє. Мені це не подобалося. Звичайно, мені не могла подобатися така формальна участь в обрядах. Признаю, що з пихою неофітки, та ще й неофітки, яка щойно спіймала за бороду Генія, я вважала, що Бруно вищий за цю дрогобицьку синагогальну юрбу. Я звинувачувала його у конформізмі, у тому, що він лише заради спокою в родині занедбує важливіші справи.

Зазвичай, однак, я намагалася розуміти його. Адже він виріс серед них, жив з ними і старався не зробити їм боляче. Він любив свою родину, врешті, доволі традиційну. В кожному разі намагався не заперечувати цю традицію публічно. Наскільки це йому вдавалося.

Але тепер вже не вдавалося.

Він вирішив, що покине єврейську громаду, що формально вийде з неї. Заради мене. Бо інакше наше одруження не могло відбутися. Я ж була католичкою. Його юдейське віросповідання ніяк не вдалося б поєднати з моїм. Офіційно це було нереально. Ми боролися з цією проблемою багато тижнів, цілі місяці. Я просила, нагадувала, наполягала. Може, я не повинна напосідати так сильно?

З єврейської громади Бруно вийшов. Для його родини це мусив бути великий удар. Батьки, щоправда, вже померли — він зробив для них надгробок з червоного піщаника у стилі традиційної мацеви на місцевому кіркуті. Надгробок символізував дерево життя. Черговий знак віри його праотців. А тепер він від неї відрікається?? Він, котрого Яхве обдарував стількома талантами. Нехай радіє — може, не буде проклятий! Але, попри все, далі він не пішов. На хрещення не наважився. Не хотів, не зміг? Народжений у єврейській традиції, він не був готовий до іншої. Інакше, ніж Юна, котра прийняла нову, вірила в неї, визнавала як єдину і власну. Не хотіла озиратися назад.

Його, здається, бачили в одному з тутешніх костелів. Він завжди знімав капелюха. Не вклякав, не хрестився. Зрештою, з учнями він також ходив на свята до костелу і завжди „молився” з ними. А перед уроками у школі відбувалася коротка молитва, що від учителя, на щастя, вимагало лише „гідного ставлення”. Тож він і з Юною міг дискутувати про „Отче наш” як про твір мистецтва, або про силу хреста на вітражах костелу. Намагався триматися подалі від офіційних віросповідань та їхніх обрядів. Ніби хотів тим сказати: відходжу від своїх, але не приєднаюся до твоїх. Залишуся на нейтральній території. Промовистим жестом, доказом любові — покидаю мій світ. До хрещення не приступлю ніколи.