Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 35

Якось тоді, невідомо коли саме, виникла тема одруження. Хто її перший підняв? Хто це запропонував? Не знаю. Іноді думаю, що ні Бруно, ні я. Але ж нікого третього не було.

Чи таки був? Може, це той чортик, що часом крутився між нами. Пекельний карлик, що скулився над підлогою — іноді нахабний, іноді сором’язливий, той, що, — як ми обоє сподівалися, — у подружньому житті сам утихомириться? Може, це саме він?

Я мусила бути впевнена, що у нас вийде. Тільки тому й погодилася на цю канцелярську роботу. Зрештою невдовзі вона почала мені набридати. Як у якійсь п’єсі Віткаци, коли в’їжджає великий напис: НУДЬГА! А згодом навіть: СТРАШЕННА НУДЬГА! Головне статистичне управління! Величезний похмурий будинок, переповнений нещасними мурашками-трудівницями. Письмовий стіл, швидкозшивачі, колонки цифр і відповіді на телефонні дзвінки. Нікчемна платня, як на столицю. Брр… Навіть Тадеуш Штурм де Штрем не здавався мені вже таким святим. А це ж була злостивість.

Я заспокоювала себе, що це лише випадковий і, ясна річ, тимчасовий прихисток для нашого спільного майбутнього у Варшаві. З чогось треба було почати. Навіть з невеликих грошей. І невеликої кімнатки. Я щодня собі це повторювала.

Але минали дні, тижні… Спершу я чекала, що Бруно справді щось зробить, що організує переїзд, що приїде. Відтак просила. Переконувала. Ніколи не казав ні. Щось бурмотів. А коли про що-небудь намагався подбати, то я ніколи не була впевнена, чи він справді це робить, чи просто так говорить. Листи надходили у прямій пропорційній залежності до мого роздратування. І збайдужіння. Тоді він мене здивував.

Освідчення? Це по-перше. Втім, неофіційне, бо без припадання на коліно і без персня з діамантом. Від минулого літа він уже знайомив мене з усіма як зі своєю нареченою. А я? Мені це було приємно, хоч від самого слова не була у захваті. Іноді мусила вдавати, що не чую в’їдливих коментарів. — Шульц зв’язався з католичкою? Дівчина нічогенька, але все одно ризикований вибір, може, Бруно ще схаменеться. — Він не хотів схаменутися. Пишався тим, що я подобаюсь, що я елеґантна й показна. Я мала підстави підозрювати, що він трохи хвалиться мною. Навіть перед своїми колишніми коханками.

Але тепер усе виглядало серйозніше. Одруження? Чом би й ні. Ну й з’явився той його лист до моїх батьків із проханням про згоду. Це не була моя ідея. Бруно сам це запропонував. Не мусив. Ми й не такі стереотипи обходили. Він, однак, хотів показати себе з найкращого боку. Так диктувала традиція. Саме ця йому підходила. Писати він умів — добре знав, що це його найсильніша зброя. Створив один зі своїх найпрекрасніших листів: про мене й про нього, про задум нашого зв’язку і єднання на все життя. Я була вражена.