Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 31

Мене переповнювали вагання, чого варта моя докторська з філології поруч із такими живими інтелектами, але зробилося радісно на душі, коли довідалася, що вона наче схвалила вибір Бруно. Тобто оцінила мою вроду й елегантність. Бо словами ми обмінялися лише кількома.

У товаристві Віткаци, отож і в нашому, був також Тадеуш Штурм де Штрем, вельми неординарна постать. Людина, яка не один раз вплинула на моє життя. Усі називали його „святим”, бо він жив більше для інших, ніж для себе. За професією був статистиком, за вподобанням — приятелем мистців, за покликанням — громадським діячем. Свої заробітки роздавав тим, хто потребує. Засновував безліч приватних стипендій, переважно для студентів політехніки, але, скидалося на те, умів також допомагати в навчанні чи кар’єрі посильним та прибиральницям. Він навіть покинув курити, аби більше зібрати на допомогу для інших…

У своєму варшавському помешканні він мав колекцію кільканадцяти портретів Віткаци, кожен з „найвищої” полиці. Найвищої у подвійному значенні. Бо щоб як слід роздивитися ці портрети, треба було стати на крісло, бо так було високо.

А його брат Едвард був директором солідної державної інституції — Головного статистичного управління. Ми наразі не знали, що це невдовзі мало означати для мого, для нашого життя…

Я відчувала, що це перебування в Закопаному, знайомство зі стількома чудовими, добре влаштованими і, зрештою, просто цікавими людьми вплине на моє життя. Мусить щось змінитися. Бруно був щасливий, тут він був більше переконаний, що світ не лише одноколірний. Марія Каспровичева, власниця знаменитої „Гаренди”, вдова Яна Каспровича, намагалася переконати мене, що якщо я хочу бути з Бруно, то мушу зрозуміти його винятковість. Бо химерність душі — це привілей мистців, а розуміння — єдиний ключ до спільного з ними життя.

Наче я в цьому вже не переконалася! Ба якби лишень вона знала про мого мистця стільки, що я… Може б, не так завзято читала мені материнські проповіді? Щоправда, одного разу вона здивувала мене щирістю. Жінка повинна бути красивішою за чоловіка, — сказала на прощання, — але у вас ця різниця завелика. Ти надто красива для нього. Спершу я подумала, що це просто такий комплімент. Але щось мене спантеличило в цих словах. Звісно, я вже чула подібні вислови про наш зв’язок. Однак у них крилася злорадність. Але ж пані Маруся обожнювала Бруно… „То що мені робити?” — запитала я. „Мусиш його ще більше любити. І вважай, аби він не почав боятися тебе. (І не фотографуйся разом з ним. А принаймні стеж, щоб він усміхався.)”

І справді — ми не мали спільних світлин. Навіть без моїх нових вагань і сумнівів його не вдавалося вмовити. На усмішку — часом так. Тоді він виглядав ще молодшим, ніж зазвичай.

Але щоб сильніше його любити? Не можна було сильніше. І так усе було — тільки Бруно і Бруно. Він і для нього. Спершу він, потім його мистецтво. Або навпаки. Це було найважливіше для нього самого і для всіх. Отож без цих слів пані Марусі й без тієї білої троянди, яку вона колись принесла мені від його імені, я знала, що зі своїми бажаннями мушу сховатися в найтемнішому куточку. Але ж — змилуйтесь — не такому темному, як Дрогобич!