Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 30

Її Віткаци також малював. По знайомству, як наречену приятеля. Звісно, не як клієнтку — „даму, що хоче всього дуже дешево”, як того літа він скаржився в листі до дружини, ділячись своїми черговими невдачами.

От лише витягти Бруно у справжні гори — це була велика проблема… Зазвичай він відмовлявся від походів у високі ділянки Татр. І навіть від звичайних прогулянок. Одного разу я мала нагоду переконатися, як його страх висоти виглядав на практиці. Дійшли якось, ми і Дебора Фоґель, до Скупньового Уплазу — місця, де відкривається широка й далека панорама гір. Повна, безкрая далечінь. Цього було достатньо, аби Бруно припав до скелі, боячись зрушити з місця. Марно ми удвох з Деборою тримали його за руки й щосили заспокоювали! Врешті мусили залишити його самого й вирушити по допомогу. Лише рослі чоловіки звели його вниз до Кузниць.

Він знав свої можливості, пам’ятав про паніку, в яку впадав навіть на найменшій гірці. Інша справа, якщо знаходив якусь причину. Наприклад, так званий „шлях Ріффа”.

Владислав Ріфф був письменником, хворим на туберкульоз, з яким Шульц заприятелював у Закопаному у двадцятих роках. Він щось там талановито писав, вони говорили про Пруста і Достоєвського, про Кафку, розглядали графічні роботи Бруно. Про їхнє знайомство розповідав молодий поет Адам Важик, який у 1927 році зупинився в тому самому пансіонаті. Вечорами панове зустрічалися з панянками, а Бруно нібито розважав усіх пародіями на свої власні малюнки, принижено схиляючись до ніг однієї з дівчат. Але цього разу йшлося не про дівчат, а про Ріффа, який через рік помер, і всі його рукописи, включно з незакінченою повістю й листами від Бруно, спалили ретельні дезинфектори.

Шульц не забув свого приятеля. Принаймні його не треба було годинами вмовляти або тягти силоміць до місць, де вони були разом…

У Закопаному я також познайомилася з Деборою Фоґель — однією з таємничих жінок, з якими пов’язували Бруно. Сам він ні в чому не хотів зізнаватися. Але вони листувалися роками, він писав до неї з такою жагою й талантом, що з цих листів нібито, не нібито — справді, народилися „Цинамонові крамниці”. Вона завжди мала що сказати, любила сміятися — голосно, всією собою. Я прислухалася до її філософської дискусії з Віткаци. І була вражена. Не запам’ятала теми, а тільки її імпульсивність, прозорість викладу й аргументації. Її вигляд — ну що ж, на думку чоловіків, вона була красива. Темноволоса, полум’яна! Мудрість — щодо того жодних сумнівів не могло бути.