Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 147

І лише з приміток можна було дізнатися, що її коханий Боґуслав (жорстокий і лихий) покинув Зоф’ю у вересні 1939 року. Ганебно як на чоловіка — у полі, після бомбардування німцями потяга з утікачами…

А тут таке вдале, вдумливе розуміння Бруно. Здається, вона працювала тоді над „Межею”, була повна сумнівів щодо власного таланту, зневіри й болю. Бруно підтримував її та обожнював. Тож із вдячністю приймала це „болісне добро”, яке він випромінював.

4 січня 1934 року:

„І вже є Бруно Шульц, його перша книжка «Цинамонові крамниці» вийшла перед святами — повна дивацтв, глибоко власна. І він, безумовно, найважливіший. […] Бруно — делікатний і тихий, ледве щось важить у житті. Але ця тендітність зроблена з найкращого матеріалу”.

16 січня 1934 року:

„Учора поїхав Бруно і залишив після себе багато порожнього місця, хоч він такий малий”.

Хвилиночку — ми тоді вже були знайомі? У січні 1934-го? Звісно. Це від неї він повертався до мене. З Варшави до Дрогобича. Від пані Налковської, письменниці, до Юни, учительки. Молодшої від неї на двадцять один рік. Може, через це він втратив до неї апетит? Вік не має значення? У певних речах, пані та панове, має, сама знаю, що має. Але навіть не пам’ятаю, чи в січні я вже йому позувала… Ха, звісно, що так, тоді ж було літо, оголені плечі…

„Усією собою я відповідаю його потребам, віддаюся його обожнюванню — вдячна й лагідна, не забороняю йому обожнювати себе… Якщо все це залишилось невисловленим еротично, то емоційні вузли зав’язані міцно. Довгі дороги й розмови у снігу й сонці…”

Ох, тепер би вона для заспокоєння закурила цигарку. Як іноді це робила, лише іноді, коли ніхто не бачив, у бібліотеці, біля вікна. Тут вона цигарок не має, але вікно — так. Тож вигляне — замість закурити. Кілька ковтків свіжого повітря не завадять. От тільки впорається із замком. Отже, що нам хоче сказати пані Налковська? Що — власне кажучи. Але що — власне кажучи? До чогось дійшло чи ні? То були вони з Бруно коханцями?

П’ятнадцятого лютого 1934-го пише про цей подарунок від Бруно, про його книжку, власноручно ілюстровану й оправлену. Пригадує блискучі рецензії про неї в „Літературних новинах” та „Пйоні”. Відтак визнає: „мої літературні амбіції й марнославство знаходили собі штучну поживу в цих молодих талантах”.

Зі свого боку, мабуть, варто колись перевірити, може, попросити про це Ф., у чому полягала ця, вже мітична, допомога Налковської у виданні „Крамниць”… Адже за друк заплатив Ізидор Шульц. То що зробила вона? Організувала мітинги на підтримку? Пікети під видавництвом? Радше телефонувала, переконувала знайомих. У чому властиво? Вмовляла власників „Рою” опублікувати його? Це би означало — що? Що вони не знали, що видають? Яку перлину мають на письмовому столі? І лише якісь інші впливові люди мусять їх переконувати?

О, так, знаменитостей в її оточенні справді не бракло. Та й сама вона була зіркою, тримала літературний салон, ну, відомо. Після війни вже нікого такого не було. І вона вже не була такою. А яких людей до себе запрошувала — Шимановського, Іжиковського, Ґоявічинську, Папського, Вата. Й усіх заради Бруно, який у квітні (може, це були свята, а може, знову взяв відпустку „для покращення здоров’я”?) тиждень гостював у неї.