Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 133

„Ви надто романтично собі це уявляєте. Мою наречену знаю вже 3 роки, ми зблизилися 2 роки тому і час від часу по кілька тижнів проводимо разом, але не мешкаємо в одному місці. Ми обоє бідні, вона — скорочена з посади гімназійна учителька, яка шукає роботу”.

Подивилася на дату: 13 липня 1935 року. Тоді вони були в Закопаному, в Ящурівці — світ вирував, Віткаци мірявся з нею силою на руках. А тут просто „скорочена з посади гімназійна учителька”. То лише це міг про неї сказати її палкий коханець і взірець словесних перебільшень? Що ж — чудово. Може, краще не заглядати під лиштву часу… Може, не заглядати…

Скаржився на неї. У листах до Брезів називав її боязкою, та ще й іпохондричною. Та як він смів? Він? Він, який усього боявся й зомлівав при найменшій перешкоді? Він, який доручив їй роль своєї опікунки, твердив тепер, що вона сама потребувала опіки? Нікчемний? Людський… Говорив про неї як про скиглійку, загублену у великому місті, яка постійно скаржиться на відсутність товариського спілкування. Навіщо він це робив? Для кращого самопочуття?

Але чи тепер це її надто сильно зачіпало? Читала, наче про когось чужого. Тож радше жодні нюхальні солі й реланіум їй не загрожують. Хоча трохи обережності не завадить. Спробує ще всього двічі. Якщо знайде щось цікаве. Спроба перша. Може, якийсь лист із датою вже після їхньої розлуки. Будь ласка.

Приятелеві Васнєвському, вже у червні 1937-го, з полегшенням повідомив, що ми остаточно розійшлися. Наше знайомство назвав „смугою страждань і важких часів”. Спростовував повідомлення в газетах, нібито ми побралися. І далі… за звичною схемою… „відчуваю тепер страшну порожнечу й нікчемність життя. Нічого не можу робити, жодної книжки не можу взяти до рук, бо мене жахливо млоїть і нудить”.

Десять років тому її б це справді вразило. Та нині лише подумала: „бідолашний Бруно”. Дурненький Бруно. Безнадійно дурненький Бруно. Отак мучився з нею? Треба було сказати. Я б швидше звільнила і тебе, і себе. То хто ж тоді й навіщо писав мені ці полум’яні листи? Лише тепер справді шкода, що я їх не маю. А може, це й на краще. От вже б наїлася сорому.

Зняла окуляри. Без окулярів краще… Нічого чітко не бачить, жодної літери. Чи не так саме треба дивитися на чуже життя? Спіймала себе на цій думці — чуже життя. Так подумала про його і своє, про їхнє життя. Бо так тепер його сприймала — як щось далеке, чуже, дивне і навіть немислиме. Так, ніби час вже оповив усі емоції, розплющив їх і викривив. Бідолашний Бруно, бідолашна Юна. Герої якоїсь вигаданої інтриги, нічого більше. Вже не плоть від плоті, не суцільна боротьба, божевілля і справжня насолода. Бруньо та Юня. Пацієнти санаторію „Під Клепсидрою”…

Але обіцяла собі ще один лист. Якщо вже вона така спокійна, така холоднокровна, тоді вперед! Навмання. Може, цього разу доля буде прихильнішою.

До Роми — так, звісно, до його найсвятішої, платонічної (мабуть?) повірниці.