Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 132

Їздила до Тухольських борів, до Тленя, давала приватні уроки французької, намагалася дістати дозвіл на поїздку до кузини в Англію. Не раз вибиралася до так званої Циганівки — літнього будинку Фіцовських в околицях Варшави. Але тільки вибиралася… Не приховувала, що воліє триматися від столиці подалі, тож її цілком задовольняють ці триста п’ятдесят кілометрів відстані від Ґданська до Варшави.

Політикою не цікавилася — настільки, наскільки могла нею не цікавитися інтелігентка, яка вже не мала ілюзій щодо влади. Але знайомство, майже приязнь з Фіцовським допомогли їй зрозуміти певні речі. У 1976 році газети й телебачення захлинулися „слушним” обуренням проти Листа 59. Видатні мистці й інтелектуали протестували проти змін до конституції, які навічно віддавали Польщу владі партії та Радянському Союзові. Серед тих, хто підписав цей протест, був і Єжи Фіцовський. У відповідь влада наклала на нього заборону публікацій — винахід римських імператорів, але в сучасній оправі.

Юна цим дуже перейнялася. Посеред очевидних зауважень щодо Торговиці й Рєпніна було видно її справжню турботу про Біографа та його родину. То що тепер, на що вони житимуть? Як можна так трактувати мистця? Це ж він і творів Бруно не зможе тепер видавати? Ніхто цього не знав. Як і мало хто знав про таємну зброю Фіцовського, на яку не поширювалася заборона — тексти пісень. Головно завдяки цьому родина Фіцовських могла пережити найгірші часи. „Кольорові вози” у запальному виконанні Марилі Родович лунали вздовж і вшир по всій Польщі. Закликали до танцю навіть партійних бонз, які раптом відкривали в собі циганський порив до свободи, не розуміючи, що підтримують цим „реакційного” письменника.

Пан Єжи, на щастя, встиг видати „Книгу листів” — дуже гарно, з новими, невідомими їй раніше блоками листування. Наприклад, до багатолітнього приятеля Зенона Васнєвського, з яким вона не була знайома. Відчувала, що знадобиться папка, а не каталожні картки. Папка із двічі повтореним заголовком, бо занадто нервово замахнулася на своє прізвище: „Юзефа Шелінська”. Складала туди все, що безпосередньо її стосувалося. Нехай не мучаться після її смерті. От ще тільки окуляри для читання і — вперед. Розпочинаємо.

Кілька зворушливих спогадів — Бруно грав у лотерею. Постійно сподівався, що виграє, що закінчаться його матеріальні клопоти. Прораховував з приятелем, що до чого, яку частину лотереї треба викупити, хто вже мав з ним поділитися й не поділився, а виграв сам… чверть лотереї — і цілі шістдесят тисяч! Вистачило б на подорож до Італії чи Іспанії. Вона ніби чула, як він усе це говорить… Але після прочитання наступного листа відклала книжку. Бруно згадував, що вони разом з Юною, його нареченою, їдуть до Закопаного. Васнєвські, бо, здається, за спиною „дорогого Зенка” була ще якась дружина, вочевидь відреагували захоплено. Та він у своїй відповіді волів відмежуватися від цієї ситуації. Наче провінціал, підловлений на залицянні: