Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 125

І вони мають рацію. Хоча спочатку було важко повірити, що дому вже немає. Взагалі. Адже після війни він, здається, ще стояв. Хтось його бачив, казав, що в ньому відкрили сиротинець. Принаймні назва відповідна. А тепер що — нічого? Навіщо це все знищили, зрівняли із землею? І будинок, і великий сад. Немає вже тих пташиних сімейств, ані бджолиних. Пакунок з листами? Кому він потрібен.

А цвинтар з останками Бруно? Залитий бетоном, фундаментами будинків, які виросли на ньому. Землю з кістьми похованих там людей утрамбували глибше або таємно вивезли до якоїсь безодні. Хто мав подбати про них? Євреїв уже не було, інтелігенції також майже не було. Священики? Залишилися православні, але й вони, які самі зазнавали знущань і переслідувань, воліли сидіти тихо й не нагадувати владі, що цвинтар — це все-таки цвинтар. Єврейський чи не єврейський. Здається, були якісь протести, але влада все одно наказала будувати…

Залишається лише магічне, та насправді сумне слово „якби”. Якби вона взяла цей пакунок із собою, якби так сильно не налякалася, якби не пішла купатися в озері, якби не було війни. Або якби все-таки залишилася з ним у Дрогобичі…

„Якби”… Ніхто не дізнається про те, що ми обоє втратили.

Наприкінці 1967 року Єжи Фіцовський надіслав їй свою нову книжку про Шульца. Називалася „Регіони великої єресі”. Це була збірка нарисів про творчість і життя Бруно. Частково — результат тієї подорожі до дрогобицької вітчизни автора „Цинамонових крамниць”. У переліку осіб, яким автор висловлював свою вдячність, знайшла і своє прізвище. Між Я. Зусманом та Т. Штурмом де Штремом. До сторінки 19 читала із захопленням, підсиленим насолодою від теплого, непрофесорського стилю оповіді автора.

На сторінці 18 починався розділ „Бруно, син Якуба”. Проте навіть не встигла розпочати читати його. Бо поруч побачила фотографію на всю сторінку. Три-, чотирирічна дитина сидить на кріслі фотографа в багато оздобленій мереживом сукеночці, зі схрещеними ніжками у високо зашнурованих черевичках, і ще нічого не знає про життя. Трохи налякана, тримається за букетик троянд. А внизу підпис: „Бруно Шульц, бл. 1895 р.”. Мало не задихнулася від несподіванки.

Лист до Єжи Фіцовського від 2 серпня 1967 року починався категорично:

„Шановний Пане! Я шокована збігом обставин, який є наче результатом взаємодії демонічних сил із дивовижною іронією і навіть комізмом. Фотографія на с. 19 — це моя фотографія”.

Аж зробила перерву, коли це написала. Щоб перевести подих.

„Зачарований дитинством Шульц, коли побачив її, то попросив у мене цю фотографію — з періоду, який він називав передісторією, як і все, що стосувалося нашого життя до нашої зустрічі, і те, що його особливо зворушувало, — ця неймовірна тотожність і нетотожність людини, яка знайома тобі в молодому віці й така чужа в її дитинстві.