Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 123

— ТІНЬ. Я ніколи не називала її імені. Заборонила собі. Але тепер, тут, на цих рівно обрізаних клаптиках паперу, вже можу. Намагалася жити без неї. Без моєї єврейської тіні. Бо вона була тягарем. Але й дзеркалом. Я не хотіла бачити в ньому власне обличчя. Генеалогії предків, осквернені семітським прокляттям, були на цю тінь приречені. У покірному смиренні й упевненості, що так мусить бути.

Вона була моїм злим духом. А може, й усією душею? Ні, євреїв уже немає, всі загинули. Тож тихше, тихше. Спокуту за власні гріхи вона приймає.

— СВЯТИЙ ФЛОРІАН. На розі Флоріанської, де мешкав Бруно, на колоні стояла фігура святого Флоріана, який гасить пожежу. Поливав з цеберка охоплене вогнем маленьке містечко. Але коли воно справді палало, жоден святий не врятував його.

— ПАПІР. Кохався в ньому, збирав його, дбав, аби завжди був під рукою. Один, зрозуміло, для писання, інший — для малювання. Кольорові аркуші для пастелей. Цілі коробки листового паперу.

— КІНО. Часто ходив у кіно. У дрогобицьких кінотеатрах „Штука” і „Ванда”, який упродовж кількох років належав його братові Ізидорові, дивився шедеври німого кіно. Відтак ми ходили разом. „Шпигун у масці” з Ганкою Ордонувною, „Галька” за мотивами опери Монюшка з Кепурою в головній ролі. Пророкував кіномистецтву велике майбутнє.

— ТЕАТР. Екрана й кінозали не боявся, театральної — так. Бо темно, бо люди, бо живі актори. Може, плаский та умовно світлий екран у кінотеатрі звільняв його від страху, що все відбувається насправді. Але актори в театрі — вони ж реальні, наче якісь демони, і хтозна, в який психічний розлад можуть втягнути людину. І якого злого духа викликати?

— ХОКЕЙ. Хтось одного разу зустрів його на матчі. Сказав, що це чудова ілюстрація руху для художника.

— ЛИЖВИ/БРИДЖ. Це для нього ребус, зліпок неможливого, але був дешевий потяг до Варшави з такою назвою, яким він часто їздив. Мав зворотний квиток на нього, коли Налковська прорекла його літературну славу. Тобто, відкриваю внутрішні дужки.

— ЛЕСЬМЯН. „Галявину” й „Тінистий напій” Бруно мав у своїй бібліотеці. Не знаю, яким дивом ці книжки тепер потрапили до мене. Як з гордістю повторював Б., їх об’єднувало „оте демонічне”! Не пам’ятав про залежність поета від азартних ігор та його мрії про казино на Ґубалувці.

— Б’ЯНКА. Про Б’янку, яка йде алеєю парку, написав: „несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку”. Може, саме так він побачив мене? Уважно спостерігав за жінками. І робив про них влучні висновки. Виявилося, що я не була ні першою, ні останньою, чиї портрети він малював.

— ТУВІМ. Здавався йому надто поетично галасливим. Знаю, що вони листувалися. Перевірити, коли і як довго. На два роки молодшому поетові було ледве за тридцять, коли його вірші потрапили до шкільної програми. Чи не звідси виникла ця мрія Бруно?

— МЕСІЯ??? Десь, щось, але що? Поритися в шухлядах. І в голові…

Єжи Фіцовський повідомив, що вирушає на схід. Хоче здійснити паломництво на шляху Дрогобич — Львів — Янів. Навіть Трускавець. Хоче сам доторкнутися до цих місць, пройти твоїми слідами. І моїми — при нагоді. Він сміливий. І терплячий. Бо ж тепер, щоб туди поїхати, треба було докласти більше зусиль, ніж для поїздки до Парижа чи Лондона. А що, а куди, а з якою метою громадянин має намір туди їхати? І хто в цьому зацікавлений? Чи часом не приховані вороги народної влади або, боронь Боже, радянської? Паспорт був дійсний на короткий термін, і після повернення його треба було негайно віддати. Щоб його отримати, треба було вдосталь написатися й находитися до похмурих будинків зі ще більш похмурим персоналом.