Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 119

Втеча у шлюб. Ось такою була правда? То про це нам ішлося? Йому, видно, — так. Та що він зрозумів з її… хвороби, того грипу, який звалив її у Варшаві? Нічого? Пані Ромо… Суцільне дрогобицьке ніщо.

А все-таки: „мабуть, Ви знаєте, що між мною та Ю.[…] усе скінчено, або принаймні (якщо помиляюся) призупинено на невизначений термін. Мені її дуже жаль, не знаю, що вона поробляє після таких важких випробувань, на мої листи не відповідає. Жаль мені нас обох і усього нашого майбутнього, приреченого на загибель. Другої такої, як вона, я вже не знайду”.

Не міг назвати цього ще краще. Жаль, жаль — за такий жаль ладна була видряпати йому очі. Але це наступне речення — „другої такої не знайду” — кожну б звалило з ніг. Навіть тепер. Подивилася на його фотографію. Не знайшов? А ця Анна Плоцкер — можливо, кохала його, сама мала мистецьку душу, мабуть, розумілися на інших хвилях… Нетерпляче гортала сторінки. Знайшла ще тільки одне „Ю.[…]”.

Подивилася на дату: 6 лютого 1938. Після цього про неї вже немає згадок. Тож повернулася. Кільканадцять сторінок назад. Хотіла ще раз перетравити усі ці слова, якими він вечорами — може, над її головою, коли читала — обмінювався з рештою світу.

З Тадеушем Брезою, наприклад. О, тут щось буде — 3 лютого 1937 року.

„Два тижні тому я був у Варшаві… на жаль, моє перебування супроводжували вельми неприємні обставини: Ю.[…] була важко хвора, невдовзі після цього я захворів і 10 днів лежав у ліжку… Забрав Ю.[…] до Львова, де вона ще лікується. Має 4-тижневу відпустку. Про що ти зараз пишеш?”

Оте „про що ти зараз пишеш” — на одному диханні, в тому ж абзаці. Ніби не міг дочекатися суттєво важливих справ, а не якихось дурниць, змішаних із напівправдами, про хвороби тієї, котра ще недавно була для нього „цілим світом”… І на цьому все?

Ні, є ще наступний лист. Від 8 червня того жахливого 1937 року. На початку вітає Брезів з одруженням, відтак додає:

„…мої стосунки з Ю.[…] остаточно розлетілись. Вона врешті втомилася від моєї безнадійної ситуації, від труднощів із переїздом до Варшави, які пояснювала — зрештою, слушно — моєю безпорадністю. Навіть не знаю, де вона тепер, бо припинила навіть листування зі мною. Я зараз переживаю важкі часи”.

Повернулася ще до тих попередніх листів, до „пані Роми”, невдовзі — „дорогої Роми”. Може, випадково, зі злості, пропустила щось важливе?

Писав: „…це найближча і найдорожча мені людина, для якої я означаю дуже багато — чи це не велика річ: бути для когось усім?”

І в іншому місці:

„Це найближча мені людина на землі”.

То, може, не все було так погано. Насправді він захищав її, зворушливо писав про те, що ніхто в житті не кохав його так, як вона. Бачила ці його маленькі літери, рівно вкладені в рядки — більш упевнені в собі, ніж той, хто їх писав. Юна, Юна…

Тепер уже ніхто не сумнівається, ким вона була для нього. Та все ж у ній тихо озивалася злостивиця, що ніколи, взагалі ніколи Бруно не назве свого до неї почуття любов’ю, що жодного разу просто не напише, що кохає цю свою Юну Шелінську, нехай навіть Юзю, а не тільки сам дозволяє себе кохати. Їй зробилося прикро лише на мить. Бо мудріша, досвідченіша Юна наказувала їй продовжувати вірити в нього. Адже це неможливо — майже чужим жінкам, будьмо відвертими — просто бабам, зізнаватися в такому. Він був надто делікатний для цього, надто вразливий — цей її Бруно!