Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 11

А він там почував себе найкраще. У темряві власного гнізда, у ритмі своїх прагнень і подихові жадань. У своєму космосі. Насправді ні з ким і ніколи до кінця не розділеному. Чи могла я тоді уявити собі, що впораюся з цим?

Літо 1933 року я вже не вперше провела в Ястарні на Гелі. Жваво марширувала лісом — поставила рекорд: п'ять кілометрів за сорок хвилин. Це причина пишатися навіть по багатьох роках. Бігала по пляжу, плавала, засмагала, дихала простором, якого у нас мені завжди бракувало. Що ж, від малих прикордонних містечок до моря далеко… А ще далі до світу, звідки доходили тривожні новини. Що в Німеччині фашисти захопили владу, що відправляють людей до в'язниць і концтаборів, що згорів Рейхстаг. А в радянській Україні голод.

Я веселилася, відпочивала як, мабуть, вже ніколи пізніше. Здавалося, сонце ніколи не погасне. Часом дозволяла фотографувати себе. Носила білі сукні, що підкреслювало фігуру й засмагу. Насправді на світлинах я виглядала наче доповнення до своїх красивих ніг. Ніколи раніше не думала про це. Тілесність не була чимось важливим у моєму житті. Завела якісь знайомства з чоловіками, але все залишалося на етапі флірту, балачок за чаєм, торкання долоні. Щонайбільше — може, школярських поцілунків. „Пані виглядає мов бронзова статуя”, — хтось сказав мені тоді. Може, навіть там, у Ястарні.

Бруно прислав мені листа. Першого й останнього, в якому звертався до мене на „Пані”. Я була „Панею Юною”, „Антилопою”, ще безтурботною, не окільцьованою, нікому ще не належала жодним жестом ані словом. Лист був такий ніжний і повний обіцянок, написаний у такому прекрасному стилі, що я вперше тоді відчула, який Бруно чудовий письменник. Справжній чарівник, словами він міг заклинати реальність. А чого він хоче від мене? Це вже не було таким очевидним. Але ж мусить чогось хотіти? — думала я собі. Не можемо ж ми просто приятелювати?

Я повернулася. Він став щоденним гостем у моєму домі. Приходив вечорами, втомлений, але радісний. Охоче малював мене. А в мене від цього малювання виростали крила… Я відчувала свою владу. Силу вроди й молодості. Заколювала блискуче волосся. Відслоняла плечі. Так, як недавно або, можливо, й давно — у Парижі, під час навчання.

1926 рік. Ейфелева вежа все ще була найвищою спорудою у світі. Паризьке метро досягло майже бальзаківського віку й постійно вражало сецесійними станціями. Мистецька богема перемістилася з Монмартру на лівий берег ріки, скрізь панували танґо і джаз, а ноги самі пускалися в танець. Американська співачка Жозефіна Бейкер, яку назвали Чорною Перлиною, пробуджувала великі пристрасті. Були найкращі, шалені двадцяті роки!

Упевнена в собі й непристойно молода, я прогулювалася по Монпарнас і шукала художників, яких знала з підручників — Шаґала, Делоне, Леже, — переконана, що зумію їх зацікавити собою. Я вірила, що можу стати обраною, що життя відкрите переді мною. Можу йти ліворуч, можу праворуч. Вітер віяв від Секвани, чоловіки запрошували на келих вина з устрицями, на балачки й цигарку. Це спокушало. Де у Дрогобичі знайдеш морепродукти чи таке вино? І хоча мене це приваблювало, манило до незвіданих просторів, усе ж відчувала, що я учителька, тож повинна знати, ба! — знаю напевно, що варто робити, а чого ні.