Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 10

З одного боку коридор, куди запхнули ще швейну машинку й розкладні ліжка, вів до заскленої веранди, з другого — до темної кімнатки — комори, яка колись була спальнею матері. Він небагато говорив про неї, але поки вона була жива, то стежила за домашніми ритуалами, пранням, купіллю, сезонним приготуванням їжі чи випічки. Старалася єднати родину. Нехай з’їжджаються, бодай лише на свята, разом їдять — як годиться, у столовій кімнаті, більше довідуються про себе. Рідня — це рідня. Ганя — нещасна, як і Бруно, дружина самогубця, з хворим синочком, але Ізидор — великий нафтовий магнат, добре влаштований у житті, красивий чоловік — хай допоможе решті! Допомагав. Щомісяця надсилав триста злотих.

Була й кімната Бруно. Я лише зазирнула до неї. Звичайне ліжко, крісло, стіл, безліч малюнків на стінах. Склубочені, часто оголені постаті. їхні хтиві тіла аж світилися у півтемряві. Потаємними пожаданнями, приниженням, благанням про співчуття. Руки з бичами. І він як підстилка. Він ще щось хотів мені показати, якийсь портрет, намальований його приятелем, але я бачила лише вогнисті зиґзаґи. І ту вродливу шльондру з ринку в сукні-кльош і капелюшку в центрі кількох малюнків. А все-таки!

Я не розуміла, що він хоче підвести мене до вікна, щось бурмоче про гори, про Карпати, які можна побачити у просвітку між будинками навпроти. Я нічого не чула, нічого не бачила. Вибігла, наче уражена струмом. Як і годиться добропорядній пані учительці. Може, не Юзі. Але практичній Юзефіні — безумовно!

Зате в кімнаті сестри можна було притулитися до кахельної печі, як у дитинстві. Мені він дозволяв. Присідав поруч. Та навіть у цьому жесті крилася гіркота. Бо тут він колись міг знайти розраду і виплакатись. Тут його не могла відшукати няня, про яку розповідав мені. І яку запам'ятав на все життя. Вона карала й била його, кількарічного, за найменшу провину. Жорстоко, безжально — так, аби ніхто не знав і не здогадався. Він ніколи добре не їв, був одиноким і особливим, тож, на її думку, — заслужив.

Ця відраза до їжі залишалась у нього на все життя. Коли я з ним познайомилася, він важив заледве понад п’ятдесят кілограмів, дозував земні харчі: шматок хліба, кавалок сиру, трохи шинки. Напихання черева вважав банальним, і всі заклинання його закопанських друзяк мало що міняли. Ким була його мучителька з дитинства? Полькою, українкою? У розповідях він наділяв її різними іменами. Аделя, Рахеля, Capa… Не знаю, чи це не та жорстока няня спричинила його пізніші тривоги. Доктор Фройд напевне багато що міг би сказати на цю тему.

Я не любила атмосфери цього дому: прикрої, дивної, важкої. Хоча і він, і його сестра Ганя були привітними до мене. Але ця темрява… Ці малюнки, що дивилися зі стін. Такі ж темні, хоча оголеність аж променилася з них. Била в очі. Я не розуміла, як він міг показувати їх своїм учням. І ті очі Бруно, що дивилися чи не з кожної картини. Його трикутне благальне обличчя приниженого раба. Зостається лише втікати…