Читать «Наречена Шульца» онлайн - страница 102

Це зовсім нескладно — затягнути панцир. Панцир — не корсет, як у цих твоїх лялечок без трусиків, напівголих подружок, яких ти малював начебто „для мистецтва”. Мій панцир справжній — дарма що невидимий. Я відмежувалася від світу. Інші люди бачать лише те, що хочу їм показати. Зрештою, тепер чи не кожен має свою гірку таємницю. Досить пройтися вулицею чи сісти у трамвай, аби побачити, що я не сама. Військові вдови і матері — бо інших жінок тут майже не було — дивляться відсутнім поглядом, щось шепочуть самі до себе, тихо моляться до недавнього минулого. Цим шепотом, цими спогадами хочуть хоча б на мить, хоча б лише в уяві повернути колишнє життя. Лише бездушні люди можуть вважати їх божевільними…

Знаю, на роботі за моєю спиною шепочуться, що стаю дивачкою, що зачерствіла, наче великодній пиріг на Різдво. Але ж мені складно чимось дорікнути. Я сумлінна, виконавча, старанна й відповідальна. А щодо особистого життя — байдуже, можуть собі називати, як хочуть: черствим стервом, мерзотною розумною бабою, довоєнною панею учителькою з диктаторськими навичками. Але я до всіх добра і справедлива. І тільки панцир захищає мене від нещирих приязней та марнування часу на дурниці.

Стіна, яку я збудувала, береже нас від усіх загроз. Нікому не довірюсь. Нікого не допущу до таємниці. З ніким не буду, Бруно. Більше з ніким.

Одного дня Юна повернулася додому, як зазвичай, з покупками та пачкою газет. Буде що йому читати. Був перший тиждень червня 1948 року. Тепло, і вечори довгі. Саме для читання. Була задоволена навіть більше, ніж будь-коли, бо на ринку їй вдалося знайти крем „Nivea” у блакитній металевій коробочці та одеколон з ароматом цитрусу, лаванди й розмарину. Це улюблений Бруно.

Але Бруно зник. Його нема ні на кухні за чаєм, ні біля столу, ні навіть біля найвищої книжкової полиці. Не сидить із таємничим виразом обличчя над великими каталожними картками. Не гортає сторінки енциклопедії Ґутенберґа, яку — також для нього — роздобула в антикварній крамниці. Не запарює ні ромашки, ні кропиви. Шукає його. У паніці. Шукає в собі тієї струни, яка озивається на кожну згадку про Бруно. Нічого. Тиша. Вона ж не навіжена і добре знає, що він не був цілком матеріальний. Але був. Чіткий, важливий. Принаймні для неї. Вона сильно це відчувала, а тепер не відчуває. Що сталося? Що вона зробила не так? Ставила надто багато запитань?

Значить, ось так? Лише ось так? Лише стільки доля може їй запропонувати? Знову з неї насміхаються ці всі боги, в яких вона все одно не вірить? Це востаннє!

Стрімким рухом скидає все зі столу. Хрестик від ксьондза професора Вишинського. Порожню тарілочку. Цю роздобуту пляшечку одеколону. І журнал „Перекрій”, який принесла йому з роботи. Не надто серйозний, але й не зовсім незугарний популярний тижневик. Ще вільний від соціалістичного безумства. Тут публікується Константи Ільдефонс Ґалчинський, можна прочитати про Тувіма чи Івашкевича. А на останній сторінці переглянути кумедні малюнки. Журнал падає на підлогу й широко розгортається. Краєм ока Юна бачить якісь банальні оголошення — крем „Мімоза” від веснянок, пудра „Аніда”. Але серед них одне, ніби з іншого світу. Поруч із кутком філателіста.