Читать «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» онлайн - страница 5

До Смолкіна я приїхав о 20:40 й залишався там впродовж трьох годин. Близько півночі в двері постукали, Смолкій відчинив і впустив Кестутиса. Той зняв мокре пальто (якраз йшов сніг) і розповів, що вирушив на зустріч зі мною, але о 18:55 його оточили п’ятеро людей у цивільному. Відвели його в той самий відділок міліції, що і після арешту в 1947 році, й посадили до камери. Потім викликали до кімнати, де наказали стати в ряд ще з двома чоловіками, не схожими на нього. До кімнати ввійшов чоловік, якого Кестутис раніше ніколи не бачив, указав на нього і сказав: «Ось цей». Потім Кестутиса допитував молодий офіцер міліції, який здавався п’яним і розмовляв якоюсь дивною мішанкою російської і литовської. «Ви, звісно, знаєте, — сказав офіцер, — що Вас підозрюють у пограбуванні ощадкаси». — «Я сидів у таборах, — відповів Кестутис, — тож у вашій комедії брати участь не збираюся». Йокубінас пам’ятав, що тридцять років тому, коли його заарештували вперше, співробітники КДБ теж говорили йому, що його підозрюють у пограбуванні.

Кестутиса двічі обшукали й потім, на початку 12-ї години, відпустили. У КДБ, мабуть, вважали, що зірвали його зустріч зі мною. Насправді ж ми проговорили ще кілька годин у квартирі Смолкіна, і я ретельно все записував. Потім Кестутис дав мені ризьку адресу Інтса Цалітіса, латиського націоналіста, а також імена й адреси націоналістів у Естонії. При цьому він наполегливо попросив, щоб я завжди тримав свої литовські нотатки при собі. Я пообіцяв, і в той момент, коли ми сиділи разом у помешканні Смолкіна, безперечно, був упевнений, що дотримаю свого слова.

Наступного ранку я вирушив із Вільнюса до Риги. Мені довелося летіти, бо до потягів іноземців не пускали. В аеропорту мене зустрів ще один співробітник АПН, який відвіз мене до готелю. Залишившись у своєму номері, я виявив, що у моєму вільнюському записнику більше не залишилося місця, тож для інтерв’ю з міськими чиновниками, призначеного на цей ранок, мені був потрібен новий. Я пообіцяв литовцям, що триматиму записник при собі за будь-яких обставин, але він не вміщався в кишеню моїх штанів. Тримати його в руках було незручно, до того ж був ризик десь покласти його і забути. Зрештою вдалося втиснути записника до внутрішньої кишені піджака. Під час обіду в ресторані готелю він залишався зі мною. Однак перед тим, як вирушити на інтерв’ю, я поклав його до валізи в своєму номері, замкнув її та залишив ключа черговій унизу.

Коли я повернувся до готелю, було вже темно. Я попросив у дівчини на рецепції ключа від номера 202. Вона пошукала на дошці з ключами, не знайшла й порадила спитати у чергової на другому поверсі. Але й там його не було, і я по-справжньому стривожився. Вийшовши з готелю, я трохи прогулявся, а коли повернувся, попросив дівчину за стійкою ще раз пошукати ключа. «Ось він, — сказала вона нарешті, витягуючи його зі щілини під номером 402. — Ось де він був».