Читать «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу» онлайн - страница 4

Управитель налив горілки. Агроном запропонував випити за мир і добрі стосунки між СРСР і США. Я почаркувався з іншими, але не випив горілку одним духом, як вони, а лише трохи відпив і поставив чарку.

«Чому не п’єте?» — спитав агроном.

«Я випив».

«Ні, не так, — сказав він і показав жестом. — До дна».

Управитель знову наповнив чарки, й усі троє взялися за них. Я теж підніс свою.

«Ну, — сказав я, — вип’ємо».

«Ні, — сказав агроном, — спочатку Ви».

Я випив, але знову лише один ковток.

Агроном сердито глянув на мене, але все ж таки почав накладати мені в тарілку великі порції їжі, а коли управитель знову налив чарки, виголосив ще один тост, цього разу «за розрядку». Я приєднався, але знову випив дуже мало.

Склавши руки й пильно придивляючись до мене, агроном запитав, чи я прогресивний. Коли ж я спитав, що він розуміє під прогресивністю, то почув: «Як ви ставитеся до безробіття в США?»

Минула година, бесіда ставала дедалі більш силуваною. Нарешті я, нехтуючи агрономом і звертаючись до свого супровідника, сказав, що час уже їхати. Це розсердило агронома, який заявив, що тепер час спробувати сауну. Я відповів, що не хочу її пробувати. Я добре пам’ятав про двох кореспондентів агенції «Рейтер», яких нещодавно примусили залишити Москву після звинувачення в гомосексуалізмі. Тоді всі троє моїх співбесідників почали вимагати, стукаючи кулаками по столу й скандуючи: «Сауна! Сауна!» Врешті-решт я підвівся й сказав, що маю негайно повертатися до Вільнюса. Вони вгамувалися, але агроном наполіг, щоб ми випили по останній. Після цього супровідник і агроном запропонували ще один тост. Тоді я вийшов з-за столу, взяв своє пальто й пішов до автівки сам.

Я попросив водія відвезти мене до Вільнюса, але він сказав, що не може нікуди їхати без дозволу мого супровідника. А той стояв разом із агрономом біля дверей клубу й сигналізував мені, щоб я повертався. Мені довелося простояти ще 15 хвилин в очікуванні, поки вони сядуть в машину, й ми нарешті вирушили до міста.

До Вільнюса я прибув о 19:30, але біля готелю не було жодних ознак Йокубінаса. На початку дев’ятої години я зателефонував Валерію Смолкіну, — одному з друзів Кестутиса. Він сказав, що того, мабуть, заарештували, й запропонував мені приїхати до нього й чекати.

На вулиці Леніна я взяв таксі, і коли ми повернули на одну з прилеглих вулиць, побачив те, про що казали минулого вечора націоналісти. На перехрестях стояли міліцейські машини, і в світлі вуличних ліхтарів групи міліціянтів, оточені явними агентами в цивільному, зупиняли перехожих і перевіряли в них документи. Я спитав таксиста-росіянина, що відбувається. Він сказав, що було пограбування ощадкаси, вбито міліціянта. Таксист подивився на мене в дзеркальце й запитав, чи не здається мені, що за мною стежать. Я відповів, що не впевнений, але оскільки за нами ніхто не їде, то, мабуть, ні.