Читать «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» онлайн - страница 149
Світлана Алексієвич
«Людина встає рано-вранці... Починає свій день...
І про вічне не думає, її думки — про хліб насущний. А ви хочете змусити людей думати про вічне. Помилка всіх гуманістів...
Що таке Чорнобиль?
Приїжджаємо в село. У нас маленький німецький автобус (подарували нашому фондові), діти нас обступають: «Тьотю! Дядю! Ми — чорнобильці. Що ви привезли? Дайте нам чого-небудь». Дайте!!
Оце вам Чорнобиль...
По дорозі в зону перестріваємо бабцю в святешній вишиваній спідниці, фартусі, клуночок за плечима.
— Куди, бабуню? В гості?
— Йду в Марки... На своє обійстя...
А там сто сорок кюрі! Іти їй кілометрів двадцять п’ять. Вона день іде туди й день назад. Принесе трилітрову банку, що в неї два роки на тину провисіла. Зате побувала в себе на обійсті...
Оце вам Чорнобиль...
Що я пам’ятаю з перших днів? Як це було? Все-таки треба звідти... Щоб розповісти своє життя, треба починати з дитинства. Так і тут. У мене своя точка відліку. Я згадую начебто інше. Сорокаліття Перемоги згадую. Тоді був перший феєрверк у нас у Могильові. Після офіційних урочистостей люди не розійшлися, як звичайно, а стали співати пісень. Зовсім негадано. Я пам’ятаю те спільне відчуття. Через сорок років про війну заговорили всі, прийшло осмислення. А до того — виживали, відбудовували, родили дітей. Так і з Чорнобилем... Ще повернемося до нього, він нам розкриється глибше. Зробиться святинею. Стіною плачу. А тим часом нема формули. Нема! Ідей нема. Кюрі, бери, зіверти — то не осмислення. Не філософія, не світогляд. У нас людина — або з рушницею, або з хрестом. Через усеньку історію... А іншої людини не було. Поки що немає...
...Моя мама працювала в штабі цивільної оборони міста, вона дізналася однією з перших. Спрацювали всі прилади. За інструкцією, яка в них висіла в кожному кабінеті, належалося зараз же оповістити населення, видати респіратори, протигази й таке інше. Відкрили вони свої секретні склади, опечатані, засургучені, але все там виявилося в жахливому стані, негодяще, не до вжитку. У школах протигази були довоєнних зразків і навіть за розміром дітям не годилися. Прилади зашкалювало, але ніхто нічого не міг уторопати, ніколи такого не було. Прилади просто повимикали. Мама виправдовувалася: «От якби вибухла війна, ми б знали, що робити. Єсть інструкція. А тут?» Хто в нас очолював цивільну оборону? Відставні генерали, полковники, для яких війна починається так: по радіо передають урядове повідомлення, повітряна тривога, фуґаси, запали... До них не доходило, що доба змінилася. Потрібен був психологічний перелом... І він стався. Тепер знаємо: будем сидіти, чаювати за святковим столом... Розмовлятимемо, сміятимемось, а війна вже йтиме. Ми й не помітимо, як нас не стане...
А цивільна оборона — це така гра, якою бавилися дорослі дяді. Вони відповідали за паради, за навчання... На це витрачались мільйони... Нас зривали з праці на три дні. Без жодних пояснень — на військові навчання. Називалася ця гра «На випадок атомної війни». Чоловіки — солдати й пожежники, жінки — сандружинниці. Видавали комбінезони, чоботи, санітарні сумки, пакет бандажів, якихось ліків. Аякже! Радянський народ повинен гідно зустріти ворога. Секретні плани, плани евакуації — все це зберігалося в неспалимих сейфах під сургучевими печатками. За цими планами належалося за лічені хвилини по тривозі підняти людей і вивезти до лісу, в безпечну зону... Виє сирена... Увага! Війна...