Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 75

Коли в часи мого дитинства батьки купували нову магнітолу або відеоплеєр, я сідав поряд і натискав кожну кнопку, встромляв і виймав кожен шнур і кабель, аби побачити, за що відповідальна кожна деталь. Через деякий час я вже знав, як працює вся система.

А оскільки я знав, як усе працює, то часто був єдиним, хто міг змусити пристрій працювати.

У такі миті батьки дивилися на мене як на якогось вундеркінда (загалом батьки «двотисячників» були схильні до таких поглядів). Для моїх предків той факт, що я без жодних інструкцій міг поставити відеопрогравач на якусь програму, означав, що я — нове втілення Тесли.

Легко озиратися на покоління моїх батьків і підсміюватися з їхньої технофобії. Але що старшим я стаю, то краще розумію: усі ми в житті маємо сфери, де поводимося, як мої старі перед новим відеопрогравачем: сидимо, втикаємо, хитаємо головами й кажемо: «Але як?». А насправді все просто, треба тільки взяти і зробити.

Я постійно отримую електронні листи від людей, які питають мене щось таке. Кілька років я не знав, що їм відповідати.

Є одна дівчинка, її батьки — іммігранти, усе життя вони заощаджували гроші, аби зібрати їй на навчання в медінституті. Тепер вона вчиться в медінституті — але ненавидить його. Дівчина не хоче ставати лікаркою і мріє лише про одне: покинути навчання. Але вона відчуває себе зобов’язаною, і це відчуття таке сильне, що вона врешті-решт пише листа незнайомцеві в інтернеті (мені) й питає дурне й очевидне: «Як мені покинути медінститут?».

Або є хлопець-студент, який закохався у викладачку. Його сипле жаром від кожного її зітхання, сміху, від кожної спроби завести з ним ввічливу бесіду ні про що. Він надсилає мені на електронну йовелу на двадцять вісім сторінок, яка закінчується питанням:

«Як мені запросити її на побачення?». Або самотня матір, чиї діти закінчили школу й сидять у неї на шиї, їдять її продукти, витрачають її гроші, не поважають її права на власну територію й бажання побути на самоті. Вона хоче, аби діти рухалися вперед і будували власне життя. Хоче сама рухатися вперед і мати власне життя. Але до смерті боїться випхати з дому своїх дітей, боїться до того, що питає: «Як мені просити їх виїхати від мене?».

Це питання із серії «Як увімкнути відеопрогравач?». Зовні відповідь виглядає дуже просто: замовкни і просто зроби.

Але ізсередини, з перспективи кожного з цих людей, питання здаються неймовірно складними та глухими — екзистенційними загадками, загорнутими в енігму й запакованими в коробки від піци, напхані кубиками Рубика.

«Питання відеопрогравача» кумедні, бо відповідь на них видається складною всім, кого ці питання стосуються, і елементарною всім, кого не стосуються.

Складними ці питання стають через біль. Зробити необхідну паперову роботу, аби покинути медінститут, — це зрозуміло й очевидно; а от розбити серце батькам — ні. Запросити викладачку на побачення просто, якщо уявити, що треба лише сказати певні слова; значно складніше ризикнути почути відмову й пережити сором і збентеження. Попросити когось виїхати з твого дому — зрозуміле рішення; але відчуття, що виганяєш власних дітей на вулицю, крає душу.