Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 62

А тепер уявіть бідну Мередіт, нещасну, змушену щодня досліджувати інцест і дитячі домагання, сердиту на свого батька, постраждалу від постійних невдач у стосунках із чоловіками. Єдина, хто, здається, любить її й розуміє, — інша жінка, яка пережила насильство в дитинстві. А ще Мередіт що два дні лягає на кушетку, плаче, а психотерапевт вимагає з неї пригадати те, чого вона не може пригадати. Вуаля! Ось вам ідеальний рецепт вигаданого спогаду про зґвалтування, якого не було.

Коли наш мозок обробляє пережитий досвід, він намагається інтерпретувати його так, аби співвіднести з попередніми досвідами, відчуттями й переконаннями. Але ми часто потрапляємо в ситуації, коли минуле й теперішнє не узгоджуються: у таких випадках відчуття нинішнього моменту суперечать усьому, що ми раніше вважали правильним і розумним. Намагаючись усе узгодити, наш мозок іноді, наприклад у таких випадках, вигадує фальшиві спогади. Пов’язуючи нинішній досвід із вигаданим минулим, мозок допомагає нам зберігати ті значення, до яких ми звикли.

Як я вже казав, Мередіт не одна втрапила в халепу з несправжніми спогадами. У 1980-х — на початку 1990-х сотні невинних людей так само безпідставно звинуватили в сексуальних домаганнях. Багато хто навіть сів за ґрати.

Для невдоволених власним життям людей такі пояснення-припущення, помножені на сенсаційні повідомлення в медіа — а в ті роки медіа просто накрило хвилями інформації про сексуальні домагання та жорстокість сатанинських культів, і ви теж могли стати жертвою насильства, — стали поштовхом до того, щоб у несвідомому багатьох людей зародилися вигадані спогади й пояснили їхні нинішні страждання так, аби перетворити їх на жертв. А жертви, як відомо, відповідальності не несуть. Терапія «притлумленої пам’яті» стала інструментом, за допомогою якого несвідомі бажання випливли на поверхню й перетворилися на нібито матеріальну форму пам’яті.

Урешті-решт цей процес і цей «виверт розуму» почав фіксуватися так часто, що для нього придумали спеціальну назву: «синдром хибної пам’яті». Через цей феномен відбулися зміни в порядку судових процесів. Тисячам психотерапевтів було висунуто звинувачення і позбавлено їх ліцензій. Терапію «притлумленої пам’яті» застосовувати перестали, її замінили на більш практичні методи. Нещодавні дослідження тільки підтвердили болючий урок тих часів: наші переконання надзвичайно гнучкі, а спогади страшенно ненадійні.

Популярна «народна мудрість» вчить нас «довіряти собі», «іти за покликом серця» і завалює ще купою красивих кліше.

Але, думаю, все-таки варто менше довіряти собі. Зрештою, якщо наші серце й розум такі ненадійні, нам, мабуть, варто більше піддавати сумніву власні наміри й мотивації. Якщо всі ми помиляємося постійно, то хіба не скептичне ставлення до самого себе, піддавання сумніву власних переконань і припущень — хіба це не єдиний логічний шлях до прогресу?

Звучить страшно і деструктивно. Але насправді все навпаки. Такий підхід не тільки безпечніший. Він дає свободу.