Читать «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем» онлайн - страница 60

Родичі Мередіт вжахнулися. Батько одразу відмовився визнавати, що колись скоїв такий злочин. Дехто із сім’ї став на бік Мередіт, дехто — на бік батька. Родинне дерево розкололося надвоє. А біль, яким були сповнені стосунки Мередіт із батьком, розповзався його гілками й ламав їх одну за одною.

Пізніше, 1996 року, Мередіт усвідомила ще одну жахливу правду: насправді батько не ґвалтував її в дитинстві. (Знаю-знаю: упс!). Насправді вона, разом із терапевтом, яка щиро їй співчувала, просто вигадала цей спогад. Зігнувшись під тягарем провини, Мередіт до кінця батькового життя намагалася відновити стосунки з ним і з іншими родичами. Постійно просила пробачення й пояснювала. Але було надто пізно: невдовзі батько помер, а родина втратила єдність.

Виявляється, не одна Мередіт постраждала від такого викривлення спогадів. В автобіографії «Моя брехня: правдива історія про неправдивий спогад» вона стверджує, що в 1980-х чимало жінок звинуватили родичів-чоловіків у зґвалтуванні, а через багато років виявили власну неправоту. У ті самі роки багато хто вірив, що існують сатанинські культи, учасники яких вчиняють насильство над дітьми — але розслідування, які поліція провела в десятках міст США, не виявила жодних доказів, які підтвердили б існування таких практик.

Чому люди раптом почали вигадувати спогади про жахливе насильство в родинах і в культах? І чому саме в 1980-х?

Ви коли-небудь грали в дитинстві у «зіпсований телефон»? Коли кажеш щось на вухо одній людині, вона передає це слово далі, і так воно проходить через десяток людей; а на виході з’являється щось цілком відмінне від первісного слова. Приблизно так працює й наша пам’ять.

Ми щось переживаємо. За кілька днів згадуємо про це вже трохи інакше, ніби нам хтось нашепотів щось на вухо, а ми недочули. Потім ми комусь розповідаємо про подію, і нам доводиться заповнити пару прогалинок у цій історії. Тому ми дещо її прикрашаємо, аби все виглядало логічно і ніхто не подумав, що в нас макітра поплавилася. Потім ми й самі вже починаємо вірити у власні доповнення, тому наступного разу, оповідаючи історію, використовуємо їх знову. А вони ж усе-таки несправжні, тому ми їх неправильно розуміємо. А через рік ми оповідаємо ту саму історію трохи напідпитку, тому прикрашаємо її більше, ніж завжди, — ну гаразд, якщо по-чесному, то ми змінюємо добру третину того, що діялося насправді. А наступного тижня на тверезу голову нам уже не хочеться визнавати себе брехлом нещасним, тому ми продовжуємо триматися за оновлену і щойно розширену «п’яненьку» версію історії. А через п’ять років наша абсолютно, «зуб-даю», «клянуся-могилою-матінки» правдива історія має не більше половини правди в собі.

Усі ми так робимо. Я так роблю. Ви так робите. Хай би якими чесними ми були, хай би які добрі наміри мали — ми постійно заводимо інших і самих себе не туди тільки тому, що наш мозок створено для ефективної, а не для точної роботи.