Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 91

Радянські тиради і стереотипи, скеровані проти західних українців, відродилися під час виборчої кампанії Януковича 2004 року та в риториці депутатів від Партії регіонів на виборах подальших років. Ці політики вимагали, щоб західні українці припинили «нав’язувати свої цінності» східній Україні. «Галичани повинні усвідомлювати, що вони в цій країні нахлібники, і, як і всі нахлібники, повинні знати своє місце. Не нав’язувати свої цінності решті, а розуміти, що ті, хто їх годує, хто їх утримує, мають право на власні цінності», — заявляв депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв. Активісти Партії регіонів та члени уряду Миколи Азарова жорстко критикували галичан за те, що мова, якою вони розмовляють, нібито не є «літературною українською».

Такі доктринерські погляди було глибоко закорінено в риториці радянської доби. Їх також роздмухувала російська телепропаганда, що нагнітала локальну підтримку на Донбасі для насильницької контрреволюції проти «фашистського» Євромайдану. Болдирєв вважав, що українська діаспора в Північній Америці «органічно пов’язана з колабораціоністами періоду Другої світової війни». Борис Колесніков змальовував демократичну опозицію як «бандерівців» і «бандитів», ворожих до російськомовних громадян, мешканців сходу України та Росії. «Регіонали» та російські пропагандисти також зображали політичних опонентів утриманцями Заходу, які завадили Януковичу стати президентом у 2004 році, а врешті позбавили його влади десять років потому. Подібні обвинувачення звучали на адресу не лише націоналістичних сил, зокрема «Правого сектора» і партії «Свобода», але й Ющенка та націонал-демократів, центристів, скажімо, Віталія Кличка та Петра Порошенка, а також українських журналістів, які критикували Януковича і Путіна. Образ Порошенка, який народився на Одещині, був одним із засновників Партії регіонів, згодом — членом уряду Азарова, а також мав власні підприємства в Росії, може служити прикладом гротескного спотворення поняття «фашизм», до якого вдаються ЗМІ Росії та угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Наприкінці 1940-х — на початку 50-х років члени сталінської керівної верхівки Андрєй Жданов та Лазар Каганович прагнули «до кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України» та «очистити» українську культуру й освітні установи. «Українська проблема» постійно залишалася для радянських та російських лідерів небезпечною заразою; Хрущов заявив на XX з’їзді КПРС у 1956 році, що українці наприкінці Другої світової війни уникнули долі менш численних народів, як-от кримських татар, і не були депортовані «лише тому, що їх надто багато, і нікуди було їх заслати». Як пише Сергій Плохій, радянські лідери вбачали в українцях найнебезпечніший чинник внутрішньої дестабілізації в СРСР, «найбільш неспокійну та непокірну етнічну меншину». І дійсно, навіть на останньому відрізку сталінської доби деякі українські читачі дозволяли собі писати протести до газет, критикуючи радянську національну політику й історіографію, що трактували росіян як «старшого брата» та «понижували» українців до «селюків-мужланів». Підпільні націоналістичні організації упродовж 1940 — на початку 1950-х років друкували і розповсюджували листівки та брошури, в яких засуджували національну політику Кремля та російський шовінізм у ставленні до українців.