Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 69

2. Ліві популісти: Партія регіонів, що експлуатувала риторику східнослов’янських основ держави, подібну до тієї, яку використовували у своїх проектах Гриньов, Табачник і Видрін у 1990-х роках. Останні вважали найбільш прийнятною державу із двома титульними націями — українською та російською — та, відповідно, двома державними мовами. Завдяки цьому лідери російських націоналістів і панславістів України не бачили труднощів у приєднанні до Партії регіонів чи співпраці з нею, як це мало місце, зокрема, у кримському парламенті протягом 2006–2014 років.

У 2000-х роках Партія регіонів успішно монополізувала владу в переважно російськомовних регіонах сходу й півдня України. Визнаючи Українську державу, вона, зважаючи на базу своєї підтримки у Донбасі та Криму, привнесла у свою політичну програму елемент відторгнення української ідентичності. Відповідні настрої мали глибоке коріння в регіоні, стосовно якого Стівен Кроулі констатував: «багато хто на Донбасі називав себе антинаціоналістом, вдаючись до риторики радянської доби, скерованої проти націоналізму, ба більше, прирівнюючи націоналізм до фашизму». Деякі члени Партії регіонів проявляли демонстративну зневагу до української історії та мови, а своїх політичних опонентів звично таврували на радянський манер як «фашистів». Навесні 2014 року, після втечі президента Януковича з України, партія розпалася.

3. Націоналісти-панславісти та імперіалісти. У 1990-х роках такі панславістські групи, як Громадянський конгрес (перейменований у 1998 році на Слов’янську партію), Інтернаціональний рух Донбасу, Рух за відродження Донбасу, Конгрес російських громад України, Російський рух України та Союз радянських офіцерів опинилися на маргінесі політичного життя, де співпрацювали з КПУ та Прогресивною соціалістичною партією.

Характеризувати Громадянський конгрес як організацію «русофілів» було б неправильно, позаяк він відкидав саму ідею української нації, тому його можна назвати шовіністичною та екстремістською структурою. Україною, за твердженням Громадянського конгресу, керував «націоналістичний режим», що зазіхав на права російськомовних громадян, які нібито складали дві третини населення країни. Олександр Базилюк вважав, що саме існування «націоналістичної» України є помилкою, і вона приречена стати «західним сателітом або колонією».

Подібні погляди, колись притаманні персонажам маргінесу українського політичного життя, стали надзвичайно впливовим напрямом політичної думки в Україні за часів Януковича. Згодом деякі лідери російських націоналістичних і панславістських груп в Україні інтегрувалися з Партією регіонів.

Після Помаранчевої революції на Донбасі заявили про себе російські громадські об’єднання суто націоналістичного спрямування, серед яких була організація «Донецька республіка». Її підтримували високопоставлені спонсори, які потурали її антиукраїнській та сепаратистській діяльності. «Декілька газет і журналів [«Донецької республіки»] з’явилися нізвідки, але всі знали, що їх фінансує Москва, — пише Владімір Пєшков. — Приблизно в той самий час почали функціонувати нові НУО незрозумілого походження. Їх протягнув контрабандою з Росії “Міжнародний євразійський рух” на чолі зі своїм головним ідеологом Алєксандром Дуґіним».