Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 68

Тарас Кузьо

РОСІЙСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Російські націоналістичні групи завжди були слабкими в Україні, за винятком Криму та, набагато меншою мірою, Одеси. У Донецьку в 1990-х роках російські націоналісти гуртувалися довкола панславістських організацій, як-от Громадянський конгрес і Слов’янська партія, але лише після Помаранчевої революції з’явилися власне російські націоналістичні організації на кшталт «Донецької республіки». Панславістські та російські націоналістичні організації в Україні мали подібний світогляд і такі самі шовіністичні погляди на українців, як націоналісти в Росії. В Україні вони були поділені за приналежністю до різних поколінь: панславістів старшого покоління, скажімо, рух Олександра Базилюка, поглинула Партія регіонів, тимчасом організація «Донецька республіка» приваблювала агресивнішу й відверто пропутінську молодь.

Наприкінці 1990-х років Анатоль Лівен писав про «слабкість російського націоналізму в Україні», де не було такої етнічної мобілізації, яка відбулася серед сербських меншин на теренах колишньої Югославії. Лівен писав це тоді, коли кримські російські націоналісти зійшли на маргінес через внутрішні чвари, натомість президент Кучма, чия біографія була пов’язана зі сходом України, жорстко реагував на їхні виступи від імені держави, а зовнішня підтримка з боку Росії залишалася слабкою. Ця ситуація почала поступово змінюватися після утвердження при владі в Росії Путіна й формулювання ним націоналістичного порядку денного. Ще одним вирішальним чинником виявилася монополізація влади на сході та півдні України відверто русофільською й радянофільською Партією регіонів та укладення нею союзу із кримськими російськими націоналістами.

Панславісти в Україні ніколи не мирилися з тим, що вони живуть у державі, нібито керованій ідеологією «західноукраїнського націоналізму». Ще у 1994 році лідер Громадянського конгресу та заступник міського голови Донецька Юрій Болдирєв висловлював сподівання на заміну політичного курсу в результаті виборів, бо «ми роками жили, керуючись ідеологією Західної України. Настав час реалізувати побажання громадян Східної України». У 2000-х роках такі погляди буде реанімовано Партією регіонів.

Проросійський політичний спектр в Україні проявив себе у формі чотирьох різних течій, з яких лише прихильники перших двох погоджувалися з її існуванням як незалежної держави.

1. Ліберальні демократи: Конституційно-демократична партія (продовжувачка традицій російських кадетів), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Соціально-ліберальне об’єднання («СЛОн») та «Віче» — ліберальні партії, орієнтовані на міське російськомовне населення та середній клас. Вони виявилися електорально невдалими навіть у Східній Україні. На виборах 1998 року в Донецькій області «СЛОн» отримав усього 0,51% голосів, що не набагато перевищило 0,39%, отриманих ним в Івано-Франківську. Ці ліберальні партії для російськомовних були створені як передвиборчі проекти, і після фіаско на виборах вони зникали з політичної арени.