Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 53
Тарас Кузьо
Російський дисидент Андрєй Амальрік виокремлював у російському націоналізмі брєжнєвської доби три складові:
(1) «Неосталінізм», впливовий у комуністичній партії та уряді, а також у Спілці письменників РРФСР і «товстих» літературних журналах.
(2) «Неосталінський марксизм», що набув поширення серед консервативної бюрократії.
(3) «Неославянофільство», поширене серед близьких до влади російських «сільських письменників» (
Як уже зазначалося, зрощення російського націоналізму та радянського комунізму відбувалося починаючи з 1930-х років. Концепцію «дружби народів» 1920-х років у грудні 1935 року було перекроєно так, аби ствердити першість росіян як «старшого брата», котрий веде за собою «молодших братів». Це перекроювання відбувалося водночас із перетворенням російського націоналізму на державну політику, у межах якої «російські історія, культура і традиція стануть новою силою, що злютує радянські народи». Напередодні Другої світової війни керівництво Радянського Союзу «завело напрочуд прямолінійну пропаганду російського ґрунтівського націоналізму». Відтак останній заходилися енергійно пропагувати після 1945 року, коли «радянські медії співали дифірамби росіянам — найбільшому, наймудрішому, найхоробрішому і найславетнішому з усіх народів».
Відповідно до цих змін царську Росію стали змальовувати як позитивну попередницю СРСР, що успадкувала культурну єдність східних слов’ян від середньовічної Київської Русі. Історію самої Київської Русі радянський режим також монополізував від імені «старшого брата»: так, музей «Слова о полку Ігоревім», славетного твору тієї епохи, відкрився не у Києві, а в Ярославлі. Владімір Путін, прийшовши до влади, відродив еклектичну суміш царської та радянської історіографій Київської Русі у своєму шовіністичному апелюванні до одвічної єдності східних слов’ян. З одного боку, він наполягає, що саме росіяни (