Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 42

2. Термін «россиянин» — взаємозамінний з терміном «русский», який може позначати як «великороса», так і представника східнослов’янської гілки «єдиного російського народу».

3. Росіяни та українці — «один і той самий народ».

4. Росіяни та українці повинні жити разом, бажано в союзі.

5. Російськомовна держава повинна включати Крим, Донбас, Харків та інші регіони на сході й півдні України.

У Радянському Союзі більшість російських дисидентів не висловлювала націоналістично-сепаратистських вимог, оскільки сприймала РРФСР і Українську РСР як репліки одна одної. Росіяни в СРСР були «незручною національністю». «Російське національне самоусвідомлення не було ані міцно вбудоване, ані вміщене в територіальну й інституційну структури Російської республіки. Російська республіка не була для Росії такою, якими були інші національні республіки для відповідних національностей». Російська РФСР почала будувати свої республіканські інституції лише у 1990-му, менше ніж за рік до фактичного розпаду СРСР, що виявилося закоротким проміжком часу. До цього комуністична влада десятиліттями заохочувала росіян ототожнювати «власні національні інтереси із радянськими інтересами», офіційно проголосивши їх першими серед рівних. РРФСР була для російської людності «вигідною домівкою», «та все ж за батьківщину їй правив увесь Радянський Союз».

Роджерс Брубейкер пояснює, чому такі неросійські республіки, як Україна, захищають свої успадковані республіканські кордони, натомість Росія ставиться до них як до штучних, несправедливих та відкритих для змін. У 1990 році декларація про суверенітет РРФСР була радше економічною та політичною, ніж національною, позаяк ця республіка була передусім територією, а не батьківщиною для російської нації. Таким чином, усередині Радянського Союзу РРФСР була найменш довершеною державою. Батьківщиною для росіян був СРСР; після 1991 року нею стала для багатьох Російська Федерація — але усвідомлена як центр чогось більшого: СНД, Євразії або «російського світу».

Еміграційні політичні партії та російські дисидентські групи й інтелектуали традиційно ігнорували національне питання в Російській імперії та СРСР. Організація з помпезною назвою «Комітет визволення народів Росії» особливо не переймалася національним питанням та Україною зокрема. На рух генерала Андрєя Власова помітно вплинула діяльність молодих російських емігрантів із Народно-трудової спілки російських солідаристів (НТС). Українські лідери дивилися на них «із найбільшою підозрою», адже солідаристи не розрізняли російську імперію та російську національну державу.

Серед 807 ув’язнених в СРСР дисидентів Пітер Редевей нарахував лише 36 російських націоналістів, половина з яких належали до Всеросійського соціал-християнського союзу. Це було навіть менше за кількістю, ніж в аналогічних угрупованнях представників нечисленних молдовського і латвійського народів. Лише дещиця ув’язнених росіян були сепаратистами, а більшість можна було б сміливо назвати імперіалістами в їхньому ставленні до Росії та неросійських республік; зрештою, британські та французькі ліберали і консерватори свого часу також підтримували Британську та Французьку імперії.