Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 23

Безчесність і лицемірство Путіна, що проявилися у питанні окупації Криму, змінили ставлення до нього з боку багатьох політиків, які раніше схилялися до компромісу. В березні 2014 року федеральний канцлер Німеччини Анґела Меркель, упродовж багатьох років знана своєю схильністю шукати з російським лідером спільну мову, визнала, що він перебуває «в іншому світі». З того часу Меркель вважає Путіна екзистенційною загрозою європейським і трансатлантичним інститутам, які свого часу стримували німецький націоналізм та зробили німців чи не найбільшими ентузіастами розбудови наднаціонального європейського дому.

Лідерам ЄС, США, Канади й інших західних держав та організацій поступово довелося визнати, що Росія веде війну не лише з Україною, але і з ними — нехай публічно вони, як правило, і далі вживають стриманішу риторику, заперечуючи, що нова «холодна війна» вже біля їхнього порога. Хай там як (надто після втручання Кремля у вибори в різних країнах), вони вже не можуть дозволити собі ігнорувати реальність. Очам західних політиків і громадськості крок за кроком відкрилося те, що досі було затьмарене формулами дипломатичної ввічливості — безпрецедентне зухвальство поведінки тих, кого вони називали своїми стратегічними партнерами, упродовж останнього десятиліття. Захід повільно прокидався до усвідомлення того факту, що він мусить оборонятися в умовах першої світової кібервійни.

Небаченим від часів Карибської ракетної кризи політико-дипломатичним жестом стало вигнання зі Сполучених Штатів 29 грудня 2016 року тридцяти п’яти російських дипломатів і розвідників, що працювали під дипломатичним прикриттям. У спільній заяві, опублікованій того ж дня Міністерством внутрішньої безпеки США, керівництвом Національної розвідки та Федеральним бюро розслідувань, йшлося про «цілеспрямовані фішингові атаки, кампанії, скеровані проти державних установ, критичної інфраструктури, аналітичних центрів, університетів, політичних організацій і корпорацій; крадіжку інформації цих організацій; нещодавній публічний витік частини вкраденої інформації».

Західні політики неквапливо й невпевнено почали вдивлятися у цінності, вірність яким Путін і його оточення висловлювали і згідно з якими діяли протягом останніх десяти років. Російські керманичі, на відміну від західних колег, ніколи не вірили в закінчення попередньої «холодної війни», будучи певними в тому, що вони, як і раніше, перебувають у стані неоголошеного протистояння з «одвічним» ворогом. Про правий поворот у зовнішній політиці РФ недвозначно свідчила програмна промова президента Владіміра Путіна на Мюнхенській конференції з питань безпеки у 2007 році, але її зміст тоді не був належно оцінений. Путін вважає, що Росія не несе відповідальності за початок нової фази глобального протистояння — вона лише мусила діяти у відповідь. У Москві вірять, що Захід розпочав відкриту війну проти російських інтересів іще наприкінці 1990-х років, коли США і НАТО нібито організували «кольорову революцію» в Сербії та підтримали незалежність Косова. З російського погляду, саме Захід порушив правила, коли його військові без дозволу ООН напали на Югославію, а чотирма роками пізніше на Ірак. Путін буцімто захищає російську та євразійську цивілізацію від західного тиску, позаяк Європейський Союз є попихачем США, а проєвропейська частина українського суспільства — це «п’ята колона» Заходу, що діє на території, яка начебто належить до природної сфери впливу Росії.