Читать «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет» онлайн - страница 22

Розділ 1

НОВА «ХОЛОДНА ВІЙНА»: РОСІЯ ВЕДЕ ВІЙНУ ІЗ ЗАХОДОМ ТА УКРАЇНОЮ

Російська анексія Криму, гібридна війна і пряма інтервенція Кремля на сході України спричинили радикальну трансформацію міжнародного політичного ландшафту, особливо в Європі, провіщаючи те, що дехто вважає другою «холодною війною». Влітку 2017 року, одразу після того, як США ввели нові, жорсткіші санкції проти Росії, традиційно ліберальна газета “Washington Post” вийшла з передовицею під назвою «Ми на шляху до нової “холодної війни”», де провина за погіршення взаємин між західними країнами та Росією цілковито покладалася на останню. «За двадцять п’ять років після завершення “холодної війни” відносини [Вашингтона та Москви] знову перебувають у сильно замороженому стані. Що трапилося? Теперішня напруженість не виникла через те, що Сполученим Штатам раптом захотілося повернення свого старого суперника. Те, що сталося — це відповідь на поганий вибір, зроблений президентом Росії Владіміром Путіним. Цей вибір у Москві зробили свідомо, можливо, виходячи з особистих міркувань Путіна щодо внутрішньої та зовнішньої політики. Вони і є основною причиною наявної нині напруженості».

ЗМІНИ У СТАВЛЕННІ ДО РОСІЇ

США та Україну росіяни найчастіше називають серед країн, найбільш вороже налаштованих до Росії. На Заході ж останнім часом закріпилася думка про Російську Федерацію як про супротивника, якому не можна довіряти, натомість необхідно протистояти. Ці уявлення не були результатом самих лише дій Москви проти України — йшлося про те, що ці дії сприймаються як елемент масштабної і багаторівневої атаки на базові принципи західного світу. Хоча анексія Криму та вторгнення на Донбас стимулювали стрімке погіршення американо-російських відносин, Європа почасти демонструвала нерішучість. Зокрема, у Німеччині деякі сили виявили готовність де-факто визнати за Росією мандат на володіння Кримом. Німецько-українські взаємини упродовж десяти років до кризи не відрізнялися міцністю, здебільшого через те, що Німеччина надавала пріоритет зв’язкам із Росією — причому настільки, що у 2009 році радник президента України Володимир Горбулін говорив американському послу про існування у Києві «двох посольств Росії», в одному з яких розмовляють німецькою. Навіть після загарбання Криму деякі представники німецької еліти підтримували «прагматичний курс» на пристосування до великої держави замість того, щоб захистити її жертву, що має набагато менші розміри та порівняно нетривалу історію незалежного існування. У цьому вони спиралися як на спадщину «східної політики» ФРН (Ostpolitik) часів «холодної війни», так і на більш ранню геополітичну традицію зневаги до країн, розташованих між Німеччиною та Росією. Виступаючи у Бундестазі під час дискусії про історичну відповідальність Німеччини перед Україною, американський історик Тімоті Снайдер застеріг проти відродження «аж ніяк не безневинних» спроб «не зважати на народ, який не вважають народом», — спроб, що відгонять колоніальним минулим.